Володимир Костянтинович Пузій - Місто Тисячі Дверей

class="p1">— Врахуй, — сказала Царевичу, — я тут довго розсиджуватися не збираюсь, у мене часу обмаль і взагалі. Будеш цілувати — цілуй, ні — забирайся! Бач, гидує він...

— Не гидую! — почервонів Царевич. — Я... Зараз, я...

«Нецілований, — зрозуміла ропуха. — Це добре.

Якби ще дійсно чистокровним виявився... Нині цариці такі непостійні!»

Тим часом її знову підняли високо над купиною і серйозно намірилися-таки поцілувати. Щоправда, над радісним виразом обличчя Царевичу було ще працювати і працювати, але це нічого, діло наживне. Та й зрозуміти його можна.

— Вийшло! — прошептав Іван-Дурень. — Ти ба!..

— А ти думав, — хмикнула вона. — Чари — це тобі не просто так! Ану, допоможи йому з каптана виплутатися. До речі, одяг можеш собі залишити. Скажеш Царю...

— Придумаю, що сказати, — відмахнувся Іван. — А що, дійсно ми з ним настільки схожі?

— Як дві краплі води.

— Тож-бо батя матінку підозрювали...

— Ну, батя твій і справді дурнем був, якщо про такі речі тріпався. А ти — помовч! ...Гаразд, ступай з Богом. Переодягнутися не забудь, коли з лісу виходитимеш, а все своє в трясовині втопи чи спали. Точно справишся з новим життям?

— Я — так. А як же він?

— І він справиться. Не перший, надійсь, і не останній. Перевірено, вже. Ну, йди.

Вона посиділа, дивлячись услід Дурню, потім скосила погляд на свого нареченого. «Все-таки не так самотньо житиму, буде тепер з ким словом перекинутися».

Тут уже й Іван-Царевич отямився. Спробував обуритися: «Що стало?!..» — та не договорив.

Відволікся, щоб збити язиком смачненького комара.

Свої зауваження та думки про книгу Ви можете залишити в Інтернеті на сайті автора за адресою:

http://puziy.faust.net.ua/