Пауло Коельо - Шпигунка

наприклад любовні листи на спеціальних шовкових стрічках, використані квитки на оперні вистави, на яких я бувала, тощо.

Більшість речей конфісковано готелем «Мьоріс» у Парижі, оскільки вони вирішили (звісно, помилково), що я не мала грошей для оплати свого перебування там. Як вони могли таке подумати? Зрештою, Париж завжди був моєю долею, і я ніколи не хотіла, щоби мене вважали шахрайкою.

Я не просила щастя, просила тільки не бути такою нещасною й злиденною, якою почувалася. Можливо, якби мала більше терпіння, то приїхала б до Парижа за інших обставин… але я не могла далі терпіти докори своєї нової мачухи, чоловіка, дитину, котра постійно плакала, співіснування з тими самими упередженими провінційними жителями, хоча вже була одруженою й поважною дамою.

Одного дня, не повідомивши нікому (що вимагало від мене гарної інтуїції та вправності), я сіла на поїзд до Гааги й вирушила просто до французького консульства. Сурми війни ще не кликали до бою. Тож в’їхати до країни все ще було неважко, адже Голландія завжди залишалася нейтральною під час конфліктів у Європі, а я в собі була впевнена. Я познайомилась із консулом, тож за дві години, проведені в кафе, йому вдалося мене звабити, а я вдала, що потрапила до нього в лабети, випросила квиток в один бік до Парижа й пообіцяла чекати на нього, якщо він зможе приїхати туди на кілька днів.

Я натякнула, що вмію бути щедрою з тими, хто мені допомагає. Він зрозумів це послання й поцікавився моїми вміннями.

— Я танцюю класичні східні танці.

Східні танці? Це пробудило в ньому ще більшу цікавість. Я запитала, чи допоміг би він мені знайти роботу. Консул пообіцяв представити мене доволі впливовій людині в місті — месьє Гіме, котрий обожнював усе східне. Окрім того, він був великим колекціонером творів мистецтва. Посадовець запитав, коли я зможу поїхати.

— Сьогодні, якщо ви забезпечите місце, де я могла б зупинитися в Парижі.

Він зрозумів, що я маніпулюю ним і насправді є однією з тих жінок, які приїжджають до міста мрій з усього світу, щоб знайти багатого чоловіка й легке життя. Я передчувала, що він віддалиться. Консул слухав мене, спостерігаючи водночас за кожним моїм жестом, словом, рухами тіла. А я, на відміну від його очікувань, виявилася найсором’язливішою людиною у світі, адже почала поводитися як фатальна жінка.

— Якщо ваш друг захоче, можу показати один чи два традиційні танці з Яви. Якщо йому не сподобається, я повернуся назад поїздом того самого дня.

— Але пані…

— Панна.

— …просила квиток лише в один кінець.

Я дістала із сумочки кілька асигнацій і показала, що мені вистачить на дорогу додому. Я мала гроші і на квиток «туди», але, якщо дозволити чоловікові допомогти жінці, він завжди стає вразливішим. Вони всі про це мріють, як розказували подружки офіцерів на Яві.

Він розслабився й запитав моє ім’я, щоб написати його на рекомендаційному листі для месьє Гіме. Я ніколи про це не думала! Моє ім’я? Воно приведе його до моєї сім’ї.

А Францію в останню чергу зацікавила б конфліктна ситуація з нейтральною країною через доведену до відчаю жінку, котра намагається втекти.

— Ваше ім’я? — повторив він уже з ручкою й аркушем паперу в руках.

— Мата Харі.

Кров дружини Андреаса знову мене охрещувала.

Я не могла повірити очам: гігантська залізна вежа майже сягала неба. Її не було на жодній поштовій листівці із зображенням міста. На обох берегах Сени різні конструкції подекуди нагадували Китай, подекуди — Італію, а подекуди одну з інших знаменитих країн. Я спробувала знайти Голландію, але не змогла. Що являла собою моя країна? Старовинні вітряки? Незграбні кломпи[2]? Усьому цьому не місце серед численних сучасних предметів — плакати на залізних кругових опорах розповідали про такі речі, в існування яких мені зовсім не вірилося:

— Дивіться! Ліхтарі, які вмикаються й вимикаються без допомоги газу чи вогню! Лише в палаці електрики!

— Підніміться сходами, не поворухнувши ногами! Сходинки зроблять це за вас.

Я стояла під малюнком із зображенням конструкції, подібної до відкритого тунелю з перилами з обох боків.

— Art Nouveau[3]: потужна модна тенденція.

У цьому випадку не було жодного знаку оклику, а лише фото вази з двома порцеляновими лебедями. Унизу — малюнок чогось на кшталт будівлі з металу у формі гігантської вежі з пишномовною назвою «Ґранд Палац».

«Синеорама», «Мареорама», «Панорама»[4] — усі вони обіцяли показати рухливі картини, які переносили відвідувача в місця, де він раніше ніколи і не мріяв побувати. Що більше я це розглядала, то більше почувалася загубленою. А також дедалі більше жалкувала. Можливо, я переоцінила свої сили.

Місто вирувало: люди ходили туди-сюди, жінки були одягнені з такою елегантністю, якої я ніколи в житті не бачила, чоловіки, здавалося, займалися дуже важливими справами, але щоразу, коли я озиралася, помічала, що вони стежили за мною поглядами.

Не випускаючи з рук словника, — говорити мені було складно, хоч у школі й викладали французьку, — я невпевнено наблизилася до дівчини приблизно мого віку й поцікавилася, де готель, заброньований для мене консулом. Вона подивилася на мій багаж та одяг і, хоча я була одягнена в найкраще з привезеного з Яви, мовчки пройшла повз. Мабуть, тут не раді іноземцям або ж парижани вважають себе вищими за інші народи Землі.

Я пробувала двічі чи тричі — відповідь завжди була однакова, аж поки я не втомилася й не сіла на лавку в саду Тюїльрі, де мріяла побувати ще з юності. Дійти туди — це вже більша перемога, ніж можна собі уявити.

Повертатися назад? Протягом деякого часу я боролася із собою, знаючи, як важко буде знайти місце для ночівлі. Тієї миті втрутилася доля: повіяв сильний вітер, і просто мені під ноги впав циліндр.

Я обережно підхопила його й підвелася назустріч чоловікові, який біг до мене.

— Я бачу, що мій капелюх у вас, — мовив чоловік.

— Він упав мені просто під ноги, — відповіла я.

— Можу уявити чому, — сказав він, навіть не приховуючи спроби мене спокусити. На відміну від кальвіністів моєї країни, французи мали славу абсолютно вільних людей.

Він простягнув одну руку, щоб забрати циліндр, а другою завів за спину мою руку з карткою, на котрій було написано адресу готелю. Прочитавши, він поцікавився, що це.

— Там живе моя подруга. Я приїхала в гості на кілька днів.

Я не могла сказати, що збиралася лише повечеряти з нею, адже він бачив поряд зі мною багаж.

Він нічого не сказав.