Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

5. Усе цікаве в країні

Усе цікаве в країні відбувається на вокзалах, і що менший вокзал, то більше цікавого. Є великою помилкою думати, що влада може на щось впливати. Впливати на щось може начальник станції, котрий сидить у своєму кабінеті й пропускає із Заходу на Схід черговий товарняк, тридцять шість червоного кольору столипіних, навантажених цементом і хлібом, мануфактурою, курва, яку ховають місяцями на запасних коліях і у відстійниках, списують по накладних, отримують свій чорний нал, і жодна влада цього спинити не може. Вокзали працюють навіть під час війни, можливо, це останнє, що працює під час війни, он і Сосюра зі своїми сестрами-жалібницями переважно по вокзалах тягався, жодна війна цього не спинить, навіть громадянська. Повітря вздовж залізничного насипу особливе, воно розріджене постійним переміщенням сотень вагонів із тисячами громадян усередині. Повітря над залізницею відкрите, як вена, такого повітря не вистачає для тривалого дихання, тому ти рухаєшся від одного нічного вокзалу до іншого, від однієї вузлової станції до наступної, ловлячи устами цей солодкий розріджений кисень, дозований для тебе міністерством шляхів сполучення.

Я завжди інтимно ставився до залізниці, власне, не до залізниці як способу пересування, а предметно – до колій і насипів, вагонів і семафорів, до речей, зроблених з особливою, справжньою надійністю, мені завжди подобалися залізничні вокзали, літні вокзали Північного Донбасу, на яких збирався весь місцевий непотріб, алкоголіки, ветерани і дружинники, наші втомлені батьки, котрі приходили тихими липневими вечорами до маленького вокзалу з товстими колонами, післявоєнний дизайн, що може бути краще, пили в буфеті теплу водяру, слухали республіканське радіо, іноді сварилися й підрізали кого-небудь розкладними ножами, якими перед тим різали городину та відкривали томатні консерви. Біля вокзалу була кінцева зупинка одного з трьох міських автобусних маршрутів, зрідка сюди підкочувався жовтий задиханий автобус, із якого вистрибували пасажири. Мої старші друзі любили влаштовувати шмон на кінцевій, перекривали двері й вибивали останні бабки з розгублених невтішних студентів сільськогосподарського технікуму, котрі роз’їжджались надвечір по домівках. Особливо розгублених і невтішних відводили за будівлю універмагу й там збивали з ніг на теплу і свіжу траву, добиваючи їх у траві, так що кров і липнева зелень густо проступали на білих порваних сорочках жертв. Але нас вони не чіпали, ми були надто незрілі для подібних розваг, і все життя сприймалося нами як великий залізничний вокзал, схожий на стигле розламане яблуко, наповнене соком, сонцем і осами. Десь близько сьомої з’являвся фірмовий московський, який їхав на Південь, у Крим. Діти вибігали на першу платформу, на вокзалі їх і було лише дві – перша і друга, вони вибігали на першу й дивилися за міст, де над високою травою стояло марево й горіли семафори, і в цьому мареві між цими семафорами час від часу помаранчево зблискувала куртка колійника, котрий, наче диявол, переводив стрілки, перемикав семафори, благословляв увесь цей рух на Південь, у Крим, курва, до моря, якого ніхто з нас ніколи не бачив. Потяг збивав собою спеку, весь пил і всю траву, що гостро пахла між шпалами, зупинявся на якісь п’ять хвилин, із вагонів висипала мажорна столична публіка й купувала несвіжу пресу в кіоску та теплу водяру в буфеті. Дівчатка в купальниках і великих сонцезахисних окулярах здивовано дивилися на наші дитячі обличчя, на обвітрені гарячі обличчя наших батьків, на горді червоні гасла нашого вокзалу, писані не зовсім зрозумілою для них мовою, дивилися, і наш пил осідав на їхнє волосся, і наша трава забивалась їм між пальців ніг. Вони проходили пероном і залишалися в нашій пам’яті й нашій свідомості, і без того наповненій красивими і героїчними персонажами з життя, сновидінь і кінофільмів.

Найгострішим і найпечальнішим було саме усвідомлення цієї минущості, фізичне проживання цих кількох хвилин, упродовж яких юні жінки зі світлим волоссям і темними очима боязко спускалися до тебе, на твою територію, на територію, яка належала тобі по праву, за яку ти відповідав і яку чесно вважав своєю. І коли вони – хай усього лише на кілька хвилин – потрапляли на цю твою територію, ти шкірою відчував, як зрушується простір і як розламується час, як у ньому з’являються тонкі-тонкі, ледь відчутні й майже нікому не помітні тріщинки, у які відразу ж забивається уся трава наших перонів, увесь покалічений подорожник, забивається і вже лишається там назавжди, як позначка, за якою ти зможеш потім відновити у своїй пам’яті і цей день, і це літо, і цей густо-червоний лак на пальцях ніг, який ти встиг помітити.

Вони нічого не бачили в наших очах, вони зовсім нічого не помічали в зіницях недозрілої провінційної шпани, котра жадібно ловила кожен їхній рух, кожен їхній подих, просто купували свій пломбір чи свої журнали й зникали в темряві, що тяглася від нашого міста на Південь, до моря, а вже там і зовсім забували про невеличкий вокзал, одну з безкінечних зупинок їхнього довгого-довгого життя, сповненого ніжності, любові і ще чогось такого, про що ми в тому віці просто не знали. Хоча, якби вони подивились більш уважно, вони б неодмінно побачили багато цікавого, саме в наших зіницях, здивованих і широко розплющених, тому що в такому віці те, що ти бачиш, не минається безслідно, і, глянувши в наші очі, тільки подивившись уважно, вони могли б побачити і всі ті безкінечні товарняки з нафтою, які щодня прокочувались через місто, і птахів, які літали поміж нас на лунких запилених горищах, і боязкі рухи наших однокласниць, і засмаглі торси наших старших братів, і приглушену пристрасть наших батьків, що надовго залишалась у наших зіницях, змінюючи їхній колір.

Потяг рушав, хтось і далі банячив у буфеті, на перон осідали теплі сутінки. Ставало темно й затишно, і так порожньо було в повітрі, очевидно, через відсутність у ньому цих прогрітих наскрізь вагонів, що ти просто повертався і йшов додому або йшов на футбольне поле й ганяв ним, аж доки м’яч цілковито не губився в темряві, і ти лупив з носака по згустках цієї темряви, намагаючись вирвати-таки свою перемогу. Але кого ти насправді міг перемогти в тих сутінках, у тій темряві, коли не було видно не те що м’яча, а навіть супротивника, – у тебе просто не було супротивників у тому віці, у тому місті, під тими чорними небесами, над тим темним витоптаним майданчиком. Усі твої супротивники з’являться пізніше,