Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

За рік у Сполучених Штатах я ні разу не давався їй чути. Я нічого не знав про її життя і не хотів знати. Інколи я прокидався від сну, що вона покінчила життя самогубством. Мене мучила совість, але її завжди вдавалось заспокоїти.

Поволі вона зникла з моєї свідомості. Я повернувся у Швецію і почав працювати в Лулео. В моєму житті з’явилися інші жінки. Часом, особливо коли я був на самоті й випивав зайвого, мені приходило до голови, що я мушу довідатись про неї. Тоді я набирав телефонну довідку і просив номер Гаррієт Крістіни Гьорнфельдт. Щоразу я клав трубку до того, як телефоніст устигав знайти номер. Я не наважувався зустріти її. Я не наважувався довідатись правду.

І ось вона стояла тут серед криги з ходунцями.

Минуло рівно тридцять сім років з того часу, як я, нічого не пояснивши, зник. Зараз мені було шістдесят шість років. Отже, їй десь шістдесят дев’ять, скоро сімдесят. Мені хотілося зайти до хати і зачинити за собою двері. І щоб, якби я потім знову вийшов на сходи, її не було. Вона б пропала. Хай там що, а вона була б не більше ніж примарою. І врешті-решт я б не побачив того, що бачив. Вона б ніколи не стояла там на кризі.

Минуло кілька хвилин.

Серце шалено калатало. Шмат свинячої шкіри на дереві перед дзеркалом досі самотньо погойдувався. Пташки так і не повернулись після снігового шторму.

Коли я знов підніс бінокль до очей, то побачив, що вона лежала на кризі, простягнувшись на спині й розкинувши руки в сторони. Я відкинув бінокль і побіг до краю криги. Кілька разів я падав у глибокий сніг. Коли я добрався до неї, то переконався, що її серце б’ється, а нахилившись до обличчя, я відчув її подих.

Я б не подужав донести її до будинку. Я приволік тачку, що стояла позаду повітки для човнів. Перш ніж я зумів укласти її на тачку, я весь укрився потом. Такою тяжкою вона раніше не була. Чи це я став таким безсилим? Гаррієт скоцюрблено сиділа в тачці — гротескна постать, — досі не розплющивши очей.

На березі тачка застрягла. На мить майнула думка, що доведеться волокти її на мотузці. Але я відкинув цю думку, це було б зовсім негідно. У повітці для човнів я роздобув лопату і розчистив стежку від снігу. Під сорочкою котився піт. Я не переставав стежити за Гаррієт. Вона досі не прийшла до тями. Я знову поміряв її пульс, він прискорився. Я щосили відкидав сніг.

Врешті мені вдалось довезти її до дому. Кішка сиділа на лавці під вікном і спостерігала за всім, що діялось. Я поклав кілька дощок на сходи, відчинив вхідні двері й розігнав тачку. За третім разом тачка з Гаррієт зупинилась у моєму передпокої. Пес лежав під кухонним столом, споглядаючи звідти за дійством. Я прогнав його, зачинив двері і поклав Гаррієт на кухонний тапчан. Я так спітнів і захекався, що мусив спершу сісти віддихатись, перш ніж обстежити Гаррієт.

Я поміряв їй тиск. Він був низьким, але не настільки, щоб викликати тривогу. Я роззув її та помацав ступні. Вони були холодні, але не задубілі. Отож, до замерзання не дійшло. Її губи теж не свідчили про зневоднення. Пульс зменшився до шістдесяти шести ударів на хвилину.

Я саме підкладав їй під голову подушку, коли вона розплющила очі.

— У тебе тхне з рота, — промовила вона. — Дуже несвіжий подих.

Це були її перші слова за всі ті роки. Я знайшов її на кризі, мало не скрутив собі в’язи, поки довіз її до хатини, і перше, що вона мені сказала, — «у тебе тхне з рота». У ту мить мені захотілось викинути її назад. Я не просив її приходити сюди, я не знав, чого вона хоче, і відчув, як мене знову переповнили докори сумління. Вона прийшла, щоб змусити мене відповісти за свій вчинок?

Я не знав. Але чи могла бути ще якась причина?

Я усвідомив, що боюсь. Я почувався так, наче потрапив у пастку.

4

Гаррієт поволі оглядала кімнату.

— Де я?

— У моїй кухні. Я побачив тебе на кризі. Ти впала. Я приніс тебе сюди. Як ти почуваєшся?

— Добре, але я втомлена.

— Хочеш води?

Вона кивнула. Я приніс склянку. Вона похитала головою, коли я спробував підперти її, і підвелась сама. Я розглядав її обличчя і мусив визнати, що вона не дуже змінилась. Вона постаріла, проте залишилась такою ж.

— Напевно, я знепритомніла.

— Тобі боляче? Ти часто непритомнієш?

— Буває інколи.

— А що каже лікар?

— Він нічого не каже, бо я не питала.

— Твій тиск у нормі.

Вона розглядала ворону, що вчепилась за свинячу шкіру за вікном. Потім вона виразно глянула на мене.

— Я би збрехала, якби сказала, ніби мені жаль, що я тебе потурбувала.

— Ти мене не потурбувала.

— Звісно, потурбувала. Прийшла без попередження. Але мене це не хвилює.

Вона вмостилася вище на тапчані. Раптом я зауважив, що їй боляче.

— Як ти сюди добралась?

— Чому ти не питаєш, як я тебе знайшла? Я знала про цей острів, на якому ти бував улітку, й про те, що він на східному узбережжі. Знайти тебе було не так уже й просто. Але нарешті мені вдалось. Я зателефонувала на пошту, бо подумала, що вони мусять знати, де живе людина на ім’я Фредрік Велін. І ще вони сказали, що тут є поштар, який розвозить пошту.

Повільно в моїй свідомості постав спогад. Мені приснився землетрус. Довкола рознісся страшенний гуркіт, та враз усе стихло. Гул мене не розбудив, натомість я розплющив очі, коли знов залягла тиша. Так я пролежав кілька хвилин, дослухаючись до темряви. Кицька муркотіла у моїх ногах.

Усе було, як звично, і я знову заснув.

Аж тепер я зрозумів, що гуркіт уві сні насправді був гідрокоптером Янсона. Це він привіз сюди Гаррієт і висадив її на кризі.

— Я хотіла приїхати рано-вранці. Дорога сюди — це справжнє пекло. Але поштар був дуже приємним. Хоча й загнув чималу ціну, — сказала Гаррієт.

— Скільки ти заплатила?

— Триста крон за себе і двісті за ходунці.

— Справжнє здирництво!

— Хіба тут ще хтось має гідрокоптер?

— Я вимагатиму, щоб він повернув половину суми.

Вона