Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

виконували складні операції, тепер потрібні виключно для незграбних обстежень Янсонового на диво і заздрість добре збереженого тіла.

Розмова? Те, як ми говоримо один з одним, аж ніяк не можна назвати розмовою.

Інколи в мене виникала спокуса розпитати Янсона, що він думає про життя і пекло, яке чекає на нас. Але він би не зрозумів. У його житті існують лише рекомендовані та цінні листи, марки, оплати, виплати і жахлива кількість реклами. Окрім того, він має клопіт зі своїм човном і гідрокоптером. Коли море відкрите, він використовує перероблений рибальський човен, придбаний у Вестервіку. В ньому прадавній мотор із Сефле, що в кращому разі витягує вісім вузлів. Гідрокоптер він купив у Норвегії і сам зізнався, що його сильно обкрутили. За всіма цими клопотами Янсонові очевидно ніколи думати про пекло.

Щодня я підходжу до свого човна, покладеного на суші. Вже пройшло три роки з того моменту, коли я витягнув його, щоби привести до ладу. Досі не можу за це взятись. Це старий гарний дерев’яний човен, який потроху нищить негода та поганий догляд. Так не повинно бути. Навесні я всерйоз за нього візьмусь.

Цікаво, чи справді я це робитиму.

Я зайшов досередини і продовжив складати пазл на мотив «Нічної варти» — картини Рембрандта. Колись давно я виграв її в лотерею, що проводили в лікарні в Лулео, де я тоді саме влаштувався працювати хірургом і приховував свою непевність надмірним самовдоволенням. Мозаїка дуже складна, бо мотив темний. Того дня мені вдалось правильно скласти лише один шматок. Я приготував вечерю і їв, слухаючи радіо. Термометр показував мінус 21. Зоряне небо віщувало, що перед світанком буде ще холодніше. Здавалось, наближався новий рекорд низької температури. Хіба колись бувало так холодно? Може, під час війни? Треба запитати в Янсона, він зазвичай добре знається на таких речах.

Щось не давало мені спокою.

Я ліг на ліжко і спробував читати книжку про появу картоплі в нашій країні. Я читав її вже не раз. Імовірно тому, що вона не ховає в собі небезпеки. Я міг спокійно гортати сторінку за сторінкою, не боячись наткнутись на щось неприємне чи несподіване. Опівночі я погасив лампу. Мої обидві тваринки вже заснули. Щось потріскувало і підвивало в стінних колодах.

Я спробував прийняти рішення. Слід мені й далі охороняти свою фортецю, чи визнати себе переможеним і спробувати зробити щось путнє з залишком життя? Я нічого не вирішив. Я дивився в темряву і думав, що моє життя триватиме, як звично. Нічого визначального не трапиться.

Це був день зимового сонцестояння. Найдовша в році ніч і найкоротший день. Пізніше я задумаюсь над тим, чи в цьому був якийсь тоді незбагненний для мене зміст.

Це був звичайнісінький день. Було дуже холодно, і в снігу коло мого замерзлого пірса лежали мертва чайка і пара рефлекторів від Пошти.

З

Проминули Різдво і Новий рік.

Третього січня з Фінської затоки на архіпелаг налетів сніговий шторм. Я стояв на горі за будинком і бачив, як чорні хмари здіймаються на горизонті. За одинадцять годин випало сорок сантиметрів снігу. Я мусив вибратись надвір через кухонне вікно, щоб розчистити вхід до дверей.

Коли сніговий шторм відійшов, я записав у своєму бортовому журналі: «Омелюхи зникли. Шмат свинячої шкіри лежить покинутий. Мінус шість градусів».

У сумі 63 букви і кілька крапок. Нащо я це написав?

Був час пірнати в ополонку. Вітер пронизував мене, коли я чвалав до пірса. Я прорубав отвір і занурився. Холод обпікав. Саме коли я вибрався на пірс, щоб повернутись додому, настало затишшя між двома поривами вітру. Щось мене налякало, і я затамував подих. Я обернувся.

На кризі стояла людина. Чорна постать на білому тлі. Сонце наближалось до горизонту. Я придивився, щоб розпізнати людину. Це була жінка. Здавалося, наче вона сперлась на велосипед. Потім я зрозумів, що це ходунці. Мене трясло від холоду. Хто б це не був, я більше не міг стояти голим біля ополонки. Я поквапився до хатини і подумав, чи мені бува не ввижається.

Одягнувшись, я взяв бінокль і вийшов на гору. Мені не привиділось. Жінка і далі там стояла. Її руки лежали на руків’ї ходунка. На плечі висіла сумка. Низько натягнута в’язана шапка була обмотана шаликом. Мені було важко розгледіти її обличчя в бінокль. Звідки вона прийшла? Хто вона?

Я роздумував. Якщо вона не заблукала, то прийшла до мене. Крім мене тут більше нікого нема. Я сподівався, що вона заблукала. Я не хотів гостей.

Вона і далі стояла незворушно, тримаючись руками за ходунці. Я відчував, як у мені наростає дискомфорт. Щось знайоме було в постаті тієї жінки на кризі.

Як вона зуміла пробратись по кризі крізь завірюху з ходунком? До материка було три морські милі. Здавалось неймовірним, що вона пройшла таку відстань і не замерзла.

Я дивився на неї з бінокля напевно довше, ніж десять хвилин. Аж коли я хотів опустити його, вона повільно обернулася і глянула в мій бік.

Це був один із тих моментів у житті, коли час не просто зупиняється, а зникає. Бінокль наближав її, і я побачив, що це Гаррієт. Хоча востаннє я бачив її навесні сорок років тому, я знав, що це вона. Гаррієт Гьорнфельдт, яку я колись любив більше, ніж будь-яку іншу жінку.

Тоді я вже декілька років був лікарем — на превелике здивування мого батька-офіціанта і майже фанатичну гордість моєї мами. Мені вдалось вирватися зі злиднів. Я жив у Стокгольмі, весна 1966 року була дуже гарною, місто мов було охоплене приємним хвилюванням. Щось відбувалось, моє покоління прорвало дамбу, розчахнуло двері суспільства і вимагало змін. Ми з Гаррієт любили гуляти вечірнім містом.

Гаррієт була на кілька років старша від мене і ніколи не мала намірів здобувати вищу освіту. Вона працювала продавцем у взуттєвій крамниці. Гаррієт казала, що кохає мене, я ж казав, що кохаю її, і завжди, коли я йшов з нею в маленьку кімнату, що вона винаймала на вулиці Горнсґатан, ми кохались на розкладному дивані, який щоразу мало не ламався.

Наше кохання, так би мовити, спалахнуло як вогонь. І, як не дивно, я її кинув. Отримав стипендію від Каролінського інституту для подальшого навчання у США. 23 травня я повинен був на рік полетіти в Арканзас, принаймні так я сказав Гаррієт. Проте літак в Амстердам та Нью-Йорк відлетів уже 22 травня. Я навіть не попрощався з нею