Ганна Хома - Львів. Смаколики. Різдво

Зараз навіть не пригадаю, що саме обурило мене того вечора в телевізорі (точно не спортивні новини, бо «наші» вкотре показали «їхнім», де раки зимують), але я так рвучко підвівся з-за столу, що необачно зачепив рукавом філіжанку з улюбленого фаянсового сервізу дружини. Клята філіжанка впала на підлогу й розбилася на друзки. Дружина полишила розмальовку, зіскочила з місця і замість розкричатися або розридатися, як то було б у Тячеві на гостині (жінки ж бо схильні все драматизувати), зашипіла на мене, як схарапуджена кішка.

Я остовпів. Най Бог милує! Відступив на крок, ближче до дверей. Тоді й вона перелякалася. Схоже, для дружини власна реакція на мій випадковий збиток теж виявилась несподіваною, бо її бурштинові очі наповнилися слізьми (я й не зважав раніше, що в моєї жінки котячі бурштинові очі), а затим уже — непідробним жахом (о-боже-я-захворіла-і-тепер-помру), і до кінця вечора я мусив її втішати — мовляв, нічого не сталося, люба, ти зашипіла по-котячому, бо саме розфарбовувала фігурку кішки в розмальовці (і її тваринний інстинкт якимось дивом передався тобі?), то все я, незграба, винен — таку гарну філіжанку розбив. На тому й зійшлися. Уночі вона мені віддячила. Та наступного дня вирішила неодмінно навідатися до лікаря. Психіатра. Хоч якась розвага…

Уранці мені кілька разів телефонували з роботи, тож я майже забув про ту «котячу» витівку дружини. Але в засніженому дворі нас очікувала нова оказія — сусід, котрому хтось розтрощив лобове скло автівки, легковажно залишеної на ніч біля під’їзду. Сусід гавкав, як справдешній пес. Як пес. Замість звично матюкатися — таксист у третьому поколінні. По тому втік кудись за гаражі, роззяви з нашого й кількох сусідніх дворів, заскочені такою дивовижею, теж поволі розійшлись у справах.

Я відвіз дружину до лікарні (чи не вперше за останній час почувши від неї «дякую») і поїхав на роботу — мав кілька термінових справ, що їх належало залагодити поміж святами. Проте мені ще довго спливали перед очима її бурштиновий погляд із розширеними чорними зіницями і сусідове стрижене «їжаком» волосся, котре стояло сторч, як шерсть на собачому карку. Коли він гавкав, із його жовтих зубів скрапувала слина.

За вікном пролітав святково вбраний Львів, під колесами хрумкотів сніг, і це мене трохи заспокоїло. Кажете, магія міста? Ми навчилися її продавати, магія міста — то для заїжджих. Ось вам Чорна кам’яниця, Королівський арсенал, Високий замок, Палац Потоцьких, Тюрма на Лонцького, Личаківський цвинтар. Бажаєте скуштувати фірмової кави чи смачно пообідати? Прошу пана, ось «Віденська кава», «Дзиґа», «Італійський дворик», «Копальня кави»… а хочете, навіть відвідини легендарної «Криївки» організую. Та жодне місто не зробить вас щасливим, якщо ви не привезете трохи щастя з собою… Я увімкнув радіо, поклацав каналами, минув якісь літературні читання, зупинився на хвилі, звідки лунала драйвова пісня «Океану Ельзи», й узявся голосно і недоладно підспівувати: «Вставай! Мила моя, встава-а-ай! Мила моя, дава-а-ай! Більшого вимага-а-а-ай!» Чекайте, ось я й біля роботи, мушу запаркуватися…

На роботі не сталося нічого особливого (хоч мене нічим не здивуєш — працюю економістом-аналітиком у страховій компанії). Нічого особливого, якщо не рахувати шефа, котрий зранку ефектно пробігся коридором з конячим іржанням і цоканням підборами. Недарма йому ще на початках дали підпільне прізвисько Огир — високий на зріст, мускулястий, із виразно «конячими» рисами обличчя. Наразі Огир замкнувся у кабінеті і нікого не приймав. Секретарка до обіду звільнилася.

В обід мені зателефонувала дружина. Сказала, що була у психіатра, той запевнив — з нею все гаразд, жодних психічних відхилень. Щоправда, потім вискочив на стіл і життєрадісно прокукурікав. Опісля довго вибачався, та їй намертво врізалося в пам’ять оте лікареве кукурікання. І барвиста краватка-метелик, що перетискала йому шию, схожу на півняче воло. Дружина скрушно зітхнула й попросила купити до вечері курячих крилець і червоного вина. Це добрий знак — цієї ночі в мене знову буде секс.

У супермаркеті не проштовхнутися — знижки, акції, розпродажі, дегустації всіляких смаколиків — містяни прагнуть якомога з більшим зиском закупитися до Різдва. Я швиденько схопив пляшку «Каберне», зважені і спаковані курячі крильця й побіг на касу — займати чергу. Але навіть мені стало якось незатишно, коли тлуста молода касирка раптом по-свинячому закувікала. Замість спитати чергового покупця, чи має він дисконтну картку й чи потрібен йому пакет. На мить у гамірному торговельному залі запала тиша. Ми всі дивилися на неї. З очей дівчини-касирки бризнули сльози. Вона зірвалася з місця і побігла в підсобку — ридати. На її стілець хутко всадовили іншу касирку — та вже не кувікала, тільки трохи заїкалася, коли питала покупців про пакет.

Я вибрався із супермаркету, ніби вирвався з пекла. На людей намагався не дивитися, скрізь мені ввижалися тваринні риси. Заскочив до своєї автівки. Мерщій додому, сховатися від усього світу. Нас почали перетворювати? А що, як це невідома інфекційна хвороба чи невивчений штам вірусу, котрий розповсюджено в залюднених місцях?

Удома було незвично тихо і порожньо. Лишень на кухні горіло світло, і звідти долинало якесь шарудіння. Я роззувся біля входу, покликав дружину на ім’я. Вона не озвалася. І шарудіння не припинилося. Що його робити?

Коли ж я зрештою наважився (озброївшись хокейною ключкою) увійти до нашої маленької затишної кухні, де так гарно вечеряти удвох, пити чай і дивитися телевізор, мій звичний світ остаточно розлетівся на шматки. Я зрозумів, що ми більше ніколи не їстимемо смажених курячих крилець і не питимемо червоного вина. Принаймні не в цьому житті. Не тут. Не з нею. Моя дружина сиділа на підлозі і наминала котячі консерви просто з банки. Вона їла руками, і в її погляді вже не було нічого людського.

Траснувши кухонними дверима, я заблокував їх ключкою і схопився за смартфон. Викликати «швидку»? З того боку замість роздратованого «алло» мені відповіли качиним кряканням. Зателефонувати в поліцію? У слухавці сумовито мукала корова. Бігти до сусідів? З-за стіни, де жив ранковий таксист-пес, долинало приглушене собаче гарчання. І зовсім поряд у скляні кухонні двері шкреблась моя дружина-кішка.

Відкоркував пляшку червоного вина, знайшов почату пачку торішніх цигарок (колись заради цієї жінки-кішки я кинув курити — сміх та й годі) і зачинився на балконі. З вікна панельної багатоповерхівки навпроти хтось по-вовчому натхненно вив на місяць-повню. Схоже, весь світ сказився, тільки я залишився нормальний. Просто з пляшки я ковтнув вина, запалив цигарку, видихнув у зимову ніч кільце пахучого диму, і звідкілясь