Ганна Хома - Львів. Смаколики. Різдво

вечерю і даємо їм, аби вони на тім світі вечеряли, як ми тут. Я прошу й даю за ті грішні душі, шо порятунку не мають! Хай Бог прийме їх душі! Христос родився!

«Отче наш, що єси на небесах…» — звучить хором молитва, яка сповіщає, що «святиться ім’я Твоє, і буде воля Твоя, і прийде царство Твоє…»

Поважно й сильно дмухаю на крісло, на яке збираюся сісти, щоби не придавити часом котроїсь із померлих душ, які також присутні на вечері…

Сідаємо за стіл. Дідусь ложкою тричі перехрещує миску з кутею:

— Во імя Отця, Сина, Святого Духа!

Набирає в ложку куті, підкидає її до стелі, промовляючи:

— Як та пшениця летить догори і держиться купи, аби мої бджоли так трималися купи!

Кидає вгору ще одну ложку:

— Аби мої бджоли верталися до пасіки, коли вироюють, як та кутя вертає додолу!

Кидає втретє:

— Аби мої бджоли сідали на квіти пахучі, як та пшениця сідає на землю!

Мене це веселить і тішить. І вже ввижається, що то не зерна пшеничні летять догори, а потім вертають назад, а живі всюдисущі бджілки. І уява дитяча малює в голові їхнє гудіння, ще трохи — і я замахаю руками. Тільки бабуся скрушно хитає головою — біла стеля стала рябою. Ніколи її Петро не слухає.

Починаємо їсти й пити. А я тишком-нишком роззираюсь, стараючись вгледіти хоч одного найменшенького духа серед «запрошених» на вечерю. Котик Гливко весело й сито помуркує під столом. Він уже не голодний. Він щасливий.

Страви здаються такими смачними, якими ще не були ніколи. Кожного року так чомусь видається… Вечеря добігає кінця, мов тиха погідна ріка тече розмова, горять у підсвічниках свічки, і від цього чару та від пережитих вражень мене огортає дрімота. І міцні крила Телесикового гусі-гусенятка (а насправді добрі дідусеві руки) дбайливо несуть мене на своїх крилятах- руках на ліжко чи то в небо. І мариться засніжене село, і білі янголи над ним, і я поміж них на сірому Івасиковому гусеняті… Дзвіночки лунають, янголи вість добру звіщають і заносять її у кожну оселю, в кожну родину. Янголята роблять велике коло у небі, утворюючи ореол над землею, і співають:

Небо і земля

Нині торжествують,

Ангели, люди

Весело празнують:

Христос родився,

Бог воплотився,

Ангели співають,

Царя вітають,

Поклін віддають,

Пастирі грають,

«Чудо, чудо!» —

Повідають!

Пісня звучить дедалі гучніше, ріжки-блискітки восьмикутної зірки, тої, що звістила про народження Месії, зазирають в очі моєї оселі, і я вже чую під вікном легкі кроки й веселий сміх янголів:

— Пане господарю! Дозвольте заколядувати!

— Колядуйте! Колядуйте!

І пливе Україною й світом Коляда правічна і прадавня, прославляючи Сина Божого, Творця неба й землі, благословляючи піснею мій народ, який своєю древністю й своїм корінням так глибоко занурений у надра століть, що тільки пісня в силі розповісти, хто ми, чиї діти, звідки прийшли й куди йдемо…

Стою навколішки перед йменням твоїм, Батьківщино! Народжується світ твій, проростає з пшеничного вуса прапрадіда Дідуха, проростає добром. Простягає руки до сонця, до неба, до світла, до людей. І старий мудрий дід Світ співає над люлькою того, хто створив його, колискові Колядки… І засипає Україну білий незайманий сніг, і мороз на шибі вицяцьковує квіти, і слухають вони вкупці тишком-нишком пісню, яка випурхує крізь стужу жар-птахом, і впевнено шепочуть губи:

— Христос родився, українці! Славімо Його!

Вікторія Гранецька

Різдвяна фантасмагорія

Це почалося за кілька днів після Нового року, майже в переддень Різдва. Щось мало статися, я відчував. На східному кордоні досі точилася війна, країну лихоманило від емоційно-політичної нестабільності, а ми… ми жили собі як жили, звично відправили (саме так, відправили у небуття) новорічні свята, тепер мляво очікували різдвяних. Ми стомились перейматися. Ви мене розумієте? Ми засиділися, ми застигли. Ми нудили світом, а світ нудив нами, обивателями. Десь тоді це все й розпочалося.

Того вечора ми з дружиною, як завжди, пили чай на кухні. Хоч радше кожен робив це наодинці з собою, у наших стосунках знову пролягла тріщина. На рівному місці, я б сказав. Дружина так не вважала. Здається, вона досі гнівалася, що я не схотів їхати на Різдво до її родини у Тячів, а чи було ще щось… У подружньому житті завжди є ще щось. Я волів відсидітися у Львові, я був змучений. Вона завмерла, скам’яніла. Так минали дні. От і сьогодні — відгородилася від мене черговою розмальовкою-антистрес (мовляв, дивись — це через тебе в мене стрес!), ну а я краєм ока поглядав у телевізор, висаджений на холодильник, там саме починалися новини.

Це вже була не та жінка, якій я освідчився кілька років тому (ми познайомились на столичному Майдані), а я був не тим чоловіком, за якого вона у запалі патріотичних почуттів вийшла заміж. Львів’янином у вишиванці нарозхрист, котрому так личила Революція Гідності. Коли ми переможцями зійшли з потягу «Київ— Львів», то вірили — нам до снаги змінити цілий світ, не те що країну. А потім почалися ремонти, кредити, суперечки через гроші. Наші гроші знецінилися, наші мрії зносилися, як старі лахи, наші стосунки заіржавіли, ми вже не були такі певні, що можемо все. Країна нас не поєднала. Тепер знову кожен сам за себе. Мабуть, і тут, і в інших містах іще залишилися ті, котрі вірити не перестали, ті, для котрих не все на продаж? Ми впізнаємо їх за нездоровим блиском в очах, вони все кудись біжать, щось роблять, когось у чомусь переконують… наївні. Я навчився їх не помічати. Дружина теж навчилася.

Цікаво, про що вона зараз думає? Вона мовчки шурувала кольоровими олівцями по цупкому паперу розмальовки і терпляче чекала (я безпомильно впізнаю цей її стан перманентного чекання) — після новин мав розпочатися серіал. Ми за інерцією дивилися телевізор, котрий останнім часом зробився майже повноцінним членом нашої родини, харчували мозок його картинками, перетравлювали шлунками його слова, проте нічого не брали близько до серця. Навіть під час реклами лінувалися перемикати канали, покірно поглинаючи екранні пральні порошки, гігієнічні засоби, смакові приправи, ліки проти алергії, закрепу і простатиту… Якби могли, то й переїхали б у телевізор, спакувавши всі свої бебехи. Ми ствариніли, споживачі життя. Тільки зовні зберегли людську подобу, втративши людські поривання, жагу до змін, відчуття свята. Напевне, нас, збайдужілих, треба якось позначити? Я подумав