Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

ногу, щоб дістати зі сховку телефон і зробити знімок, як почув позаду віддалений гуркіт вантажівки, що швидко наближалася.

Відколи з’їхав із шосе, не бачив жодного транспорту. Майже напевно це була машина ІДВС, що прямувала до табору.

Роззирнувся. Нема де сховатися самому, що вже казати про машину. Аж три тижні ризикував бути поміченим людьми, за якими шпигував, і ось це сталося.

На такий випадок він мав історію напоготові. Залишалося тільки розповісти її та сподіватися на краще.

Зиркнув на дешевий годинник. Друга дня. Подумав, що джихадисти навряд чи вбиватимуть людину під час молитви.

Діяв швидко. Поклав бінокль у сховок за дверною панеллю. Відчинив багажник, витягнув старий затертий молитовний килимок, захряснув дверцята і постелив його на землю. Хоч вихований був християнином, він знав достатньо про мусульманські традиції, щоб переконливо їх відтворювати.

Друга молитва дня називається зухр, і проказувати її необхідно після того, як сонце пройде зеніт, себто в будь-який час від полудня до пообіддя. Він набрав правильної пози, торкаючись килимка носом, руками, колінами й носаками, і заплющив очі.

Вантажівка загриміла ближче, підіймаючись дальнім схилом.

Зненацька Абдул згадав про трекер на пасажирському сидінні й лайнувся. Той миттю його видасть.

Скочив на ноги, шарпонув дверцята і схопив пристрій. Двома пальцями відкрив схованку в підошві лівого чобота. Через поспіх випустив трекер на пісок. Підняв, запхав у чобіт, закрив підошву й побіг назад до килимка.

Знову став навколішки.

Краєм ока помітив, як вантажівка виїхала на пагорб й різко загальмувала біля його машини. Заплющив очі.

Напам’ять молитов він не знав, але досить їх наслухався, щоб добре імітувати.

Почув, як відчинилися й захряснулися дверцята вантажівки, і в його бік погупали важкі кроки.

Голос промовив арабською:

— Підйом.

Абдул розплющив очі. Перед ним стояло двоє чоловіків. Один тримав у руках автомат, в іншого на поясі висіла кобура з пістолетом. За їхніми спинами стояв пікап, навантажений мішками, схоже, з борошном: без сумніву, провізія для джихадистів.

Той, що з автоматом, був молодший, з ріденькою борідкою. Одягнутий у камуфляжні штани й синю куртку-вітрівку, що більше згодилася б для дощового дня в Нью-Йорку. Він промовив різко:

— Ти хто?

Абдул швидко ввійшов у образ приязного мандрівного торгівця. Усміхнувшись, відповів:

— Друзі мої, навіщо тривожите людину за молитвою?

Він вільно розмовляв арабською з ліванським акцентом, бо до шести років жив у Лівані, а батьки навіть у Штатах спілкувалися нею вдома.

Сивий чоловік із пістолетом говорив спокійніше.

— Нам соромно перед Богом за те, що ми потривожили ваш обряд, — озвався він. — Але що ви робите тут, серед пустелі? Куди прямуєте?

— Я продаю сигарети, — відповів Абдул. — Бажаєте придбати? За пів ціни.

У більшості африканських країн пачка «Клеопатри» на двадцять сигарет у місцевій валюті коштувала приблизно долар. Свої Абдул продавав на половину дешевше.

Молодший солдат відчинив кузов Абдулової машини, забитий блоками «Клеопатри».

— Звідки вони в тебе?! — гаркнув.

— Купив у суданського капітана на ім’я Білель.

Історія цілком переконлива: корумпованість суданського військового керівництва не була таємницею ні для кого.

Запала тиша. Старший джихадист замислився. Молодий, здавалося, не міг дочекатися, щоб пальнути зі зброї, і Абдул мимоволі подумав, чи стріляв той колись у людину. Одначе старший був не такий напружений. Отже, не поспішатиме, зате точніше всадить.

Абдул розумів, що на кону його життя. Ці двоє або повірять йому, або спробують убити. Якщо дійде до бою, першим варто знешкодити старшого. Молодший точно відкриє вогонь, але не влучить. Утім, зблизька може й поцілити.

Старший промовив:

— Але чому ви тут? Куди прямуєте?

— Там попереду має бути село, — відповів Абдул. — Звідси його не видно, але в кафе мені сказали, що там можуть бути покупці.

— У кафе?

— Я постійно шукаю покупців.

Старший наказав молодшому:

— Обшукай його.

Той закинув автомат на спину, тож Абдулу трохи відлягло. Проте старший дістав свій дев’ятиміліметровий пістолет і приставив йому до голови, поки напарник обшукував.

Витягнувши дешевий телефон, передав старшому. Той покрутив апарат і заходився впевнено натискати на кнопки. Абдул здогадався, що він шукає телефонну книжку й список останніх дзвінків. Знайдене тільки підтвердить його історію: дешеві готелі, автомайстерні, обмінники валют, кілька повій.

Старший розпорядився:

— Обшукай машину.

Абдул стояв, мовчки спостерігаючи. Почав солдат із відчиненого кузова. Підняв Абдулову дорожню сумку й висипав вміст на землю.

Всередині було небагато добра: рушник, Коран, кілька гігієнічних засобів і зарядка до телефона. Повикидав сигарети, підняв нижню панель, відкривши запасне колесо і ящик з інструментами. Не потрудившись поставити все на місце, відчинив задні дверцята. Запустив руки між спинкою та сидінням і оглянув шпарину.

Спереду перевірив під панеллю приладів, у бардачку й кишенях дверцят. Помітивши, що з водійського боку відходить накладка, зняв її.

— Бінокль, — тріумфально проказав він, і Абдул відчув холодок.

Бінокль хоч і не надто підозріла річ, як пістолет, проте коштує чимало. Та й навіщо він здався торгівцеві сигаретами?

— Дуже виручає в пустелі, — сказав Абдул, відчуваючи, як душу огортає розпач. — Напевно, у вас також є.

— Схоже, дорогий, — промовив, оглядаючи бінокль, старший. — Зроблений у Куньміні. Китайський.

— Еге ж, — підтвердив Абдул. — Купив разом із сигаретами в того капітана. Чудова річ.

Знову цілком вірогідна історія. Суданська армія придбавала чимало обладнання в Китаю, основного торговельного партнера країни. Щоправда, більша частина того приладдя опинялася на чорному ринку.

Старший проникливо запитав:

— Ви користувалися ним, коли ми під’їхали?

— Збирався після молитви. Хотів дізнатися, чи велике село. А ви часом не знаєте, скільки там населення: п’ятдесят, може, сотня людей?

Він навмисне применшив кількість, прагнучи показати, що не дивився в той бік.

— Забудь, — відказав чоловік. — Ти туди не їдеш. — Він подивився на Абдула довгим твердим поглядом, либонь, міркуючи, повірити йому чи вбити. Зненацька промовив: —А пістолет де?

— Пістолет? Нема в мене пістолета.

Абдул ніколи не брав із собою зброї. Вона приносила агентам під прикриттям більше неприємностей, аніж користі: ось і наочний приклад. Якби вони знайшли в нього зброю, точно здогадалися б, що Абдул не звичайний торгівець сигаретами.

— Відкрий капот, — скомандував старший молодшому.

Той виконав наказ. Як і очікував Абдул, нічого там не знайшов.

— Чисто, — відрапортував він.

— А ти наче не боїшся нас, — звернувся старший до Абдула. — Сам бачиш, ми джихадисти, можемо й убити.

Абдул подивився йому