Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

— Це дорого, — провадила Кія, — але отриманих за катер грошей вистачить.

Та найбільшою проблемою були не гроші, підозрювала Тамара. З тону Кії стало зрозуміло, що вона боїться.

Кія сказала:

— Зазвичай везуть в Італію. Я не знаю італійської, але чула, що звідти легко дістатися до Франції. Це правда?

— Так.

Тамара хотіла якнайшвидше повернутися в машину, але відчувала, що мусить відповісти на запитання Кії.

— Треба лише перетнути кордон автівкою чи потягом. Але те, що ви плануєте, — страшенно небезпечне. Людей зазвичай перевозять злочинці. У вас можуть просто забрати гроші, й на тому все скінчиться.

Кія замовкла, певно, міркуючи, як краще пояснити своє життя привілейованій гості із Заходу. Перегодом промовила:

— Я знаю, як то, коли немає харчів. Бачила це на власні очі. — Вона відвела погляд і стишила голос, пригадуючи. — Дитя марніє, хоча спершу це не схоже на щось серйозне. Далі починає хворіти — звичайна інфекція, яку хапає багато дітлахів: висип, нежить, пронос. Проте голодна дитина не встигає видужати, як відразу чіпляється нова недуга. Маля виснажується, повсякчас вередує, майже не грається. Тільки лежить і кашляє. А потім якогось дня заплющує очі й більше не прокидається. Деякі матері так виснажуються, що навіть не здатні плакати.

Тамара підняла на неї повні сліз очі.

— Мені шкода, — промовила вона. — Хай вам щастить.

Кія знову збадьорилася.

— Дуже люб’язно з вашого боку відповісти на мої запитання.

Тамара підвелася.

— Мені вже час іти, — промовила ніяково. — Дякую за пиво. Будь ласка, дізнайтеся якнайбільше про людей, що вас повезуть, перш ніж давати їм свої гроші.

Кія усміхнулася й кивнула, ввічливо відповідаючи на таку банальність. «Вона краще за мене розуміє, що з грошима слід поводитися обережно», — подумала Тамара співчутливо.

Вона вийшла надвір, розшукала Таба й разом із ним попрямувала до машини. Наближався полудень, надворі не лишилося майже нікого. Худоба шукала прохолоди під грубо збитими повітками, поставленими вочевидь саме для цього.

Ставши біля Таба, Тамара відчула легкий дух свіжого поту на чистій шкірі й нотки сандалового дерева. Сказала:

— Він у машині.

— Де ховався?

— Це той чоловік, що торгував сигаретами.

— А так і не скажеш.

Дійшли до машини, сіли всередину. Під кондиціонером було холодно, як в арктичних водах. Тамара й Таб влаштувалися обабіч торгівця, котрий тхнув так, ніби не мився дуже давно. У руці він досі тримав блок сигарет.

Тамара не змогла стриматися.

— То як, — почала вона, — знайшли Гуфру?

* * *

Двадцятип’ятирічного торгівця звали Абдул Джон Хаддад. Народжений у Лівані, він виріс у Нью-Джерсі й був громадянином США та офіцером Центрального розвідувального управління.

Чотири дні тому стареньким, але надійним «фордом» від’їздив у містечко Мараді, що в сусідньому Ніґері, одразу за довгим пагорбом на півночі пустелі. Взутий був у зношені чоботи на товстій підошві. Насправді нові, але оброблені так, щоб здавалися старими: халяви стерті й пошкрябані, шнурки іншого кольору, шкіра заляпана. У підошвах містилися таємні відсіки. В одному — надсучасний телефон, у другому — пристрій, який приймав лише один особливий сигнал. Для маскування в кишені Абдула був старенький мобільник.

Трекер тепер лежав на сидінні біля нього, й Абдул позирав туди що кілька хвилин. Прилад показував: вантаж кокаїну, який він відстежував, зупинився десь попереду. Можливо, перевізник став на заправці в оазі, та Абдул сподівався, що це табір ІДВС — Ісламської держави у Великій Сахарі.

Терористи становлять більший інтерес для ЦРУ, ніж контрабандисти, проте в цій частині світу зазвичай то ті самі люди. Ціла низка місцевих угруповань, опосередковано пов’язаних з ІДВС, фінансувала свою політичну діяльність завдяки напрочуд вигідному бізнесу з контрабанди наркотиків і людей. Абдулова місія полягала у визначенні маршруту, яким перевозять наркотики, адже так з’являвся шанс знайти сховок ІДВС.

Чоловік, якого вважали керівником ІДВС — один із найкривавіших масових убивць наших днів — був відомий як аль Фарабі. Майже напевно це псевдонім, адже аль Фарабі — ім’я середньовічного філософа. Ветеран війни в Афганістані, ватажок ІДВС мав іще прізвисько Афганець. Якщо вірити звітам, географія його діяльності вражає: з Афганістану через Пакистан він добувся до бунтівної китайської провінції Сіньдзян, де встановив контакт зі Східнотуркестанською партією за незалежність — терористичним угрупованням, що виступало за автономію для етнічних уйгурів, переважно мусульман.

Нині ж аль Фарабі перебував десь у Північній Африці, і якщо Абдулу вдасться його розшукати, це стане великим, а може, навіть смертельним ударом для ІДВС.

Абдул вивчав нечіткі дальні знімки, малюнки олівцем і фотороботи, складені за описом свідків, тому був певен, що впізнає аль Фарабі, побачивши його наживо. Це мав бути високий чоловік із сивим волоссям, чорною бородою і, як багато хто стверджував, колючим владним поглядом. Якщо вдасться підійти до нього досить близько, Абдул зможе підтвердити здогад за найхарактернішою прикметою аль Фарабі: американська куля відтяла йому половину великого пальця на лівиці, залишивши куценький обрубок, яким він любив хизуватися, приказуючи, що Бог уберіг його від загибелі й заразом нагадав ніколи не втрачати пильності.

Та хай що трапиться, затримувати аль Фарабі самотужки Абдулові забороняли. Перед ним стояло завдання вистежити терориста й передати координати. Казали, буцімто той переховується в місці, яке називають Гуфра — що означало «яма», — але де саме воно, не знала жодна розвідувальна спільнота на Заході.

Абдул проїхав вершину пагорка й зупинив машину по той бік.

Довгий схил попереду виходив на широку долину, над якою тремтіло марево. Примружив очі. Сонцезахисних окулярів не носив, бо тутешні люди вважали їх безглуздим західним прибамбасом, а йому не можна було вирізнятися.

За кілька кілометрів звідси простягалося щось схоже на село. Повернувшись на сидінні, Абдул зняв панель у дверцятах і вийняв бінокль. Відтак вийшов із машини.

У бінокль було видно краще, і від побаченого його серце тьохнуло.

Поселення складалося з наметів і грубо збитих дерев’яних халуп. Там було чимало машин, більшу частину яких загнали в саморобні гаражі, щоб сховати від камер супутників. Решту пофарбували в пустельний камуфляж, і з огляду на форму, то могли бути артилерійські установки. Кілька пальм вказувало, що неподалік є джерело води.

Усе ясно: парамілітарна база.

І не проста, здалося йому. Абдул прикинув, що тут має перебувати кілька сотень душ, а якщо це правда, озброєння в них предостатньо.

Цілком імовірно, що це і є легендарна Гуфра.

Тільки підняв праву