Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

Чоловік кивнув, прийнявши рішення, і віддав Абдулові телефон.

— Розвертай машину, — сказав він, — і вшивайся туди, звідки приїхав.

Абдул не волів виказувати великої радості.

— Але ж я хотів... — Він удав, ніби придумав дещо краще: — Візьмете блок?

— Задарма?

Кортіло погодитися, але персонаж, за якого він себе видавав, не міг бути аж таким щедрим.

— Я чоловік бідний, — промовив. — Мені шкода...

— Забирайся, звідки приїхав, — повторив джихадист.

Абдул розчаровано знизав плечима, вдаючи, ніби втратив останню надію заробити.

— Як скажете, — мовив він.

Старший джихадист покликав напарника, і разом вони повернулися до вантажівки.

Абдул почав збирати розкидані речі.

Ваговоз заторохтів геть.

Він провів його поглядом, аж доки машина зникла серед пустелі. І тільки тоді нарешті перейшов на англійську.

— Ісусе, Матір Божа, Йосипе, — видихнув. — Це було близько.

* * *

До ЦРУ Тамара вступила, щоб допомагати таким людям, як Кія.

Усім серцем вона вірила у свободу, демократію і справедливість, які, однак, душили в усьому світі, й однією з таких жертв була Кія. Тамара розуміла, що за важливі для неї речі треба боротися. Їй часто пригадувалися слова з євангельської пісні: «Коли я вмру й занапащу душу, ніхто не буде в цьому винен, окрім мене». Відповідальні всі. Пісня була християнська, Тамара — єврейка, але стосувалося те будь-кого.

Тут, у Північній Африці, американські сили боролися проти терористів, чиї цінності — жорстокість, фанатизм і страх. Озброєні банди, пов’язані з Ісламською державою, вбивали, викрадали й ґвалтували африканців, віра чи національність яких не відповідала стандартам злочинців-фундаменталістів. Їхня жорстокість, укупі з розширенням Сахари на південь, змушувала таких як Кія, ризикуючи життям, перетинати Середземне море на гумових човнах.

Армія США, спільно з французькими та місцевими військами, знищувала табори терористів усюди, де тільки їх знаходила.

От лише знайти їх було нелегко.

Площа Сахари завбільшки як США. І саме там працювала Тамара. Взаємодіючи з іншими країнами, ЦРУ отримувало розвіддані для армійських наступальних операцій. Таба хоч і призначили в місію Євросоюзу, але насправді він був офіцером Генерального директорату зовнішньої безпеки — французького аналогу ЦРУ. Абдул також виконував завдання спільно з ними.

Поки що результатів було обмаль. Джихадисти й далі почувалися більш-менш вільно на більшій частині Північної Африки.

Тамара сподівалася, Абдулові вдасться це змінити.

Досі вони ніколи не зустрічалися наживо, лише розмовляли телефоном. Утім, це не вперше ЦРУ відряджало агентів під прикриттям для спостереження за таборами ІДВС. Тамара знала Абдулового попередника Омара. Власне, це вона знайшла Омарове тіло з відрізаними руками й ногами в пустелі. Кінцівки лежали за сто метрів від нього — стільки він встиг проповзти, доки геть не стік кров’ю. Тамара розуміла, що ніколи не оговтається після побаченого.

Тепер справу Омара продовжував Абдул.

На зв’язок він виходив од часу до часу, коли вдавалося спіймати сигнал. Аж тут позавчора подзвонив і розповів, що нині він у Чаді й має гарні новини, які повідомить при зустрічі. Попросивши необхідні матеріали, дав точні координати села.

Нарешті стало відомо, чого він досяг.

Тамара була збуджена, але опанувала себе.

— Це може бути Гуфра, — промовила вона. — А якщо й ні, то це однаково неймовірна знахідка. П’ятсот осіб, артилерійські установки? Чималий об’єкт!

Абдул відповів запитанням:

— Коли будете?

— Два, щонайбільше три дні, — сказала вона.

Армії США, Франції та Ніґеру зрівняють табір із землею, спалять намети й прибудови, конфіскують зброю і допитають уцілілих джихадистів. За кілька днів вітер розвіє попіл, сонце випалить сліди згарища, й пустеля далі пожиратиме землю.

Тим часом Африка стане трохи безпечнішою для таких, як Кія й Наджі.

Абдул докладно розповів, як дістатися табору.

Тамара й Таб повиймали нотатники й усе записали. Тамара була вражена. Складно повірити, що вона спілкується з тим, хто пішов на такий ризик, поставивши на кін власне життя заради досягнення мети. Абдул говорив, і Тамара записувала, мимоволі позираючи на нього. Темна шкіра, коротко підстрижена чорна борода й рішучий погляд напрочуд ясних карих очей. Лице напружене, на вигляд здавався старшим за свої двадцять п’ять. Високий, кремезний. Їй пригадалося, що під час навчання в Нью-Йоркському університеті він займався змішаними єдиноборствами.

Дуже дивно було думати про нього як про торгівця сигаретами — товариського, балакучого веселуна, що плескав чоловіків по плечу, підморгував жінкам і підкурював усім червоною запальничкою. Зараз же він поводився тихо й від нього віяло загрозою. Тамара відчувала острах перед ним.

У подробицях він описав маршрут, який здолала партія кокаїну. Вона пройшла через руки кількох банд і тричі переходила на різні машини. Окрім знайденої військової бази, він бачив ще два менші табори й вийшов на кілька міських квартир угруповань ІДВС.

— Велика риба! — відзначив Таб.

Тамара погодилася. На такий результат вона навіть не сподівалася, тому страшенно зраділа.

— Чудово, — весело кинув Абдул. — Ви привезли, про що я просив? — Аякже.

Йому були потрібні гроші в місцевих валютах, ліки від кишкових хвороб, що часто вражали новоприбулих у Північну Африку, простенький компас і ще одна річ, яка неабияк спантеличила Тамару: метр вузького титанового дроту з дерев’яними ручками на кінцях. Усе це зашили в пояс із вовни, який належало вдягати на традиційний халат. Тамарі було цікаво почути, навіщо йому та річ.

Вона передала йому все. Абдул подякував, але більше нічого не сказав. Уважно роззирнувся довкруги.

— Усе чисто, — промовив. — Можна йти?

Тамара подивилась на Таба, і той відповів:

— Можна.

Тамара спитала:

— Абдуле, це все, що вам потрібно?

— Так. — Відчинив дверцята машини.

— Щасти, — кинула Тамара цілком щиро.

— Bonne chance, — сказав Таб.

Абдул закутався в шарф, ховаючи лице, вийшов із машини, зачинив дверцята і вирушив назад у село з блоком «Клеопатри» в руках.

Тамара провела його поглядом, звернувши увагу на ходу. Ступав він не як більшість американців — неначе володарі цих земель. Натомість човгав, наче пустельник, схиливши голову так, що обличчя лишалося затіненим, і намагаючись не робити зайвих рухів, щоб не перегрітися.

Його мужність вражала. Тамара здригнулася від думки, що станеться, якщо його спіймають. Обезголовлення буде найкращим, на що слід сподіватися.

Коли Абдул щез із очей, вона нахилилася до Алі й сказала:

— Ялла. — «Їдьмо».

Автівка викотила із села, далі путівцем на трасу, де звернула на південь і помчала назад до Нджамени.

Таб