Філундія - Світло Лани, Філундія

— Ну, звісно, — бурчала Лана, вмощуючись на товстій гілці кряжистого дерева. — Вижила в шлюбі, вижила на роботі, вижила в системі освіти дев’яностих — і загину, впавши з дерева. Поетично.

Дракон все ще не ворушився. Наче кам’яна статуя. Лише очі повільно ковзали за її рухами. Нічого не робив, але... не відпускав.

— Ой, як страшно, — в’їдливо прошепотіла вона, вдаючи хоробрість. — А може, це просто велика ящірка з дефектом голосових зв’язок?

Санні тривожно загуділа. І одразу після цього...

Трррісс!

Гілка під Ланою зламалась раптово. Світ хитнувся. Повітря вихопило з грудей крик. Вона летіла вниз, дерев’яні уламки кружляли довкола, і перше, що подумала:

— Оце і все?

Але не встигла впасти.

М’яко, як подушка, щось велике й тепле підхопило її.

Крило.

Луска шорстка, але тепла. Вона лежала поперек драконячого крила, ніби на платформі. Серце калатало, руки тремтіли. Вона не зомліла лише тому, що вже була надто зла.

— Ти що, знущаєшся? — подумала, і тієї ж миті відчула... сміх.

Сміх не звуковий. Не людський. Легкий, як вітер у кронах. Образ: вона — неохайна, скуйовджена, з диким поглядом, що тримається за його крило, як кішка за штору. І ще одна емоція — розчулення.

— Ах ти ж…

— Я не якась там дівчинка з казки, зрозумів?! — вголос вигукнула вона, хоч і знала, що він не розуміє слів. — Я доросла, самодостатня тітка! Я сім’ю тримала на плечах, поки мене зраджували, зневажали й вимагали гроші кожного тижня!

Він завмер. І раптом… тиша.

А потім… образи.

Жінка, що варить борщ вночі, поки чоловік кричить у сусідній кімнаті. Сльози, які не можна показати донці. Тиша на кухні. Листи, що ніколи не були відправлені. Роки, в яких вона зникала сама для себе.

Дракон бачив це. І відчував.

Його крило обережно опустилося нижче, ближче до землі. Він обережно схилив голову. Ніби визнаючи: я бачу тебе.

Лана зістрибнула, тримаючи кулон.

— Я не слабка, — прошепотіла. — Я просто… стомилась.

Образ відповіді був м’який і дивний — мов сонце, що торкається води.

Ти не слабка. Ти справжня.

Вона заплющила очі. Вперше за довгий час її емоції хтось не знецінив. Не відкинув. Не використав. А просто… побачив.

І хоч цей "хтось" мав лапи з кігтями, крила й дихав, імовірно, вогнем — у його присутності вона вперше відчула себе безпечно.