Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Газету в це затягати не треба, – казав Чечель комусь на тому боці дроту. – Згоден. Гаразд, пишіть. Хоч президентові. Тільки копію не забудьте нам надіслати. Ніхто з вас не знущається. Заведено так. До побачення!
Він глянув на телефонну трубку, знизав плечима і поклав її на важіль. Тепер надійшла моя черга.
– Відпочив?
– Дякую…
– Догрався?
– Тобто?
– Не вдавай мені тут із себе незайманого, добре? Навіть в офісі вже знають! – Він мав на увазі праве крило нашого поверху, де за броньованими дверима містилися кабінет видавця, юридичний відділ і відділи реклами й реалізації. – Мені, Шкарадо, набридли твої п’яні пригоди! Ось вони в мене де, о! – Ребро його долоні торкнулося гострого борлака. – Чому я весь час мушу витягати тебе з ментівки?!
– А вчора мене самі випустили… Розібралися…
– Розібралися, значить? – Чечель рвучко підвівся, з гуркотом відсунувши від себе стілець. – Знаєш, чим це все могло скінчитися? Працівника газети «Міські новини» звинувачено у зґвалтуванні та вбивстві! Ти хоч думай іноді, що колектив репрезентуєш! У нас і без тебе проблем чимало! Пишемо щодня про злиття уряду з криміналом, і ось вам, будь ласка, – маніяка в колективі пригріли! Я вже мовчу про п’яну бійку взимку на бульварі Шевченка…
– Боронив честь жінки!
– Честь жінки він боронив! П’яна повія надумала ошукати клієнта. Він її за це вирішив трошки побити. Ніхто не втручався. Аж тут шляхетний лицар Шкарада, який повертався з презентації після бенкету, лізе заступатися! А скандал на презентації нового видавництва «Лада»? Ти пам’ятаєш, як назвав директора? До речі, за публікацію нам заплатили. Журналіст лише мав гарно написати.
– Пам’ятаю. А ви пам’ятаєте, що до путчу дев’яносто першого року він був головлітівським цензором і різав геть усе? Між іншим, саме за його доносами авторів двох рукописів посадили за антирадянщину, а шестеро довго не могли влаштуватися на роботу навіть двірниками. Я маю факти, а ми їх досі не оприлюднили. Тепер у нього, бачте, видавництво, що видаватиме європейську класику українською мовою без купюр за триклятущі гранти!
– На прес-конференцію ти з’явився п’яний! Він мав усі підстави викликати міліцію!
– Я випив лише сто п’ятдесят!
– Не важливо, скільки ти тоді випив! Мені, повторюю, набридли ці історії. Все, що сталося вчора, дуже серйозно. Тобі запросто могли пришити справу. Кращого винуватця годі було й шукати… Слідчий мені все пояснив…
– Мудак той слідчий!
– Гаразд, нехай мудак. – Чечель сів на місце, дістав сигарету, закурив. – Ти дорослий чоловік, пишеш добре. Чому я мушу проводити з тобою виховні бесіди? Ми ж не в дитсадку, і я не вихователь.
Я промовчав. Заводитися не хотілося. До того ж із тону начальства я відчував: буря вщухає.
– Що там за історія? – вже спокійніше запитав шеф.
– Яка?
– Ну, з убивством цим… Мені слідчий так нічого й не пояснив…
– А він і мені нічого не пояснив. Я, до речі, думав, що ви знаєте.
– Ні, ми нічого не писали. Повз кримінальну хроніку якось пройшло… Брак інформації…
– Значить, так задумано.
– Угу, задумано. – Шеф, не випускаючи цигарки з пальців, потер скроні, попіл упав на праве плече. – Добре, йди працюй. У Валери там роботи навалом. Справ багато…
Танюха вже сиділа на своєму місці і хвацько стукала по клавіатурі. Зиркнувши на мене, підморгнула по-змовницькому:
– Дістав?
– Ага. Премію.
– Дурень ти. І алкоголік…
– А що гірше?
Танюха поманила мене пальчиком і, коли я нахилився, з серйозним виразом обличчя прошепотіла:
– Алкоголік. Дурень хоч у ліжку старається, пнеться з усієї сили. Хоч якийсь результат є. Алкаші з цього погляду безнадійні.
– Тоді пияцтву – бій! До останнього патрона! – Я підніс угору стиснуту в кулак правицю.
2
– Скажіть, Василь не прийшов іще? Так, дякую… Здоров, це я!
– Добрий день. Ви – це хто?
– Багатий буду, Василю! Шкарада тут.
Тітоньки Коняки не було, коли я повернувся від шефа. Валера дав мені якісь вказівки, сказав, що треба впрягтися в роботу, а то в нього невправка, і теж кудись махнув. Тож я був сам на весь кабінет і міг без зайвих вух поговорити телефоном.
– Правильно я роблю, що таких, як ти, не впізнаю! Будеш багатий, коли пити кинеш. Як почуваєшся?
– Можна подумати, все місто знає…
– Про місто не скажу, не знаю. А от ми, Департамент кримінального розшуку, знаємо більше, ніж дехто думає. Ти куди зник, до речі?
– Та замотався. Справи, справи…
– Ну, ще б пак! Горілку в місті ще не всю випито. І дівок іще не всіх задушено…
– Облиш, добре?
– Це ти облиш.
– Уже не смішно. Отже, маю до тебе справу. Як у тебе з часом?
– Саме тепер? Ну, не знаю… Взагалі-то незабаром у мене обід…
– Пообідаймо разом! Пригощаю. Тільки попереджаю – не за так. Розмова є. За півгодини, о’кей?
– За годинку.
Я скосував оком на годинника. Сьогодні мені треба бути аж у чотирьох місцях. Валерка, гад такий, завалив мене всякою чорною роботою, а сам збирається на виставку пейзажистів, після якої заплановано фуршет. Перший робочий день, а часу нема зовсім.
– Домовилися. Ти з машиною?
– Ну…
– На Ярославовому Валу є тихе місце…
3
У цьому закладі готували лише смажені крильця гаврилівських курчат.
Іншої страви тут принципово не подавали. Хіба що ще пиво. Я замовив дві порції крилець і дві пляшки пива. Василь Книш, один із заступників начальника Департаменту кримінального розшуку України, не уявляє без цього напою свого існування, тоді як я терпіти пива не можу.
Книш з’явився в костюмі й при краватці. Коли б не казенний вираз обличчя, якого він набрав, працюючи в МВС, його можна було б сприйняти за бізнесмена середньої руки чи менеджера середньої ланки.
– У мене обмаль часу. – Він помилувався пінною шапкою на склянці і скуштував напій, неначе справжній гурман.
– У мене теж.
– Який, на хрін, збіг обставин?! – Вася влив у себе вміст склянки, похрумтів крильцем і налив собі ще пива.
– Що про цю справу чути? Там справді псих дівчат душить?
– Засекречена інформація. – Вася знову відсьорбнув пива.
– Чому?
– Тому. Ти ж нашу систему знаєш: під час слідства нічого не розголошуємо. Наче не дурний. Це тільки в американських фільмах знаходять труп чорного бомжа – і нате вам: шериф дає прес-конференцію. Навіщо це тобі тепер? Ти ж уже наче не сидиш на криміналі.
– Ну, як… Я ж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінній сезон смертей», після закриття браузера.
