Богдан Мостіпан - Молот Чудовиськ: Кіготь Темряви, Богдан Мостіпан

Глава 2: Лихо

- Як я бачу, усі вже готові? - сказав Бетфорд, підійшовши до столу, за яким сиділи члени загону та Евеліна.

- Так, - відповів Джилліан за всіх.

- У такому разі вирушаємо в дорогу, друзі, - сказав Бетфорд.

Мисливці перебували в повній бойовій готовності. Перед тим як вирушити на полювання, Кліффорд провів для них невелике тренування, під час якого всі попрацювали над помилками. Потім Бетфорд і Кліффорд по черзі провели тренувальний поєдинок із кожним членом загону, включно з Евеліною.

Мисливці вийшли через задні двері гостьового залу й опинилися на подвір'ї Штабу. Праворуч від дверей розташовувалася стайня, де перебували їхні коні. Кожен сів на свого скакуна. Евеліна зайняла місце на своєму улюбленому коні на ім'я Ельза. Вона була чорною.

Нарешті, мисливці покинули межі Штабу і попрямували до північних міських воріт. Під'їхавши до них, вони проїхали під аркою, а потім помчали в бік села Голлтвейн, розташованого за кілька миль від міста Грейсбурга. Шлях був довгий - кілька годин їзди. Через якийсь час мисливці зменшили темп і завели бесіду.

- Як твоя рана, Фоллар? - запитав Бетфорд.

- Цілком непогано, - відповів Фоллар. - Заживає...

- Радий це чути... - сказав Бетфорд.

- Поки ми були в тому селі, у "Великих Ялинках", - додав Джилліан, - Бетфорд дві доби від твого ліжка не відходив, стежив за твоїм самопочуттям.

- Справді? - здивувався Фоллар, дивлячись на Бетфорда.

- Угу, - кивнув той.

- Я навіть не знаю, що сказати... - Фоллар трохи забарився. - Приємно знати, що я не порожнє місце в цьому загоні!

- Звичайно, - відповів Бетфорд. - Адже ми товариші.

- Дякую, Бетфорде! - вигукнув Фоллар.

- Немає за що мені дякувати, - сказав Бетфорд. - Чесно кажучи, я просто втомився ховати людей... І я щиро сподіваюся, що кожен із вас коли-небудь зможе піти на спокій. Не в тому сенсі, що ви подумали.

- Ха-ха... - усміхнувся Джилліан. - Ну так, на спокій ми всі коли-небудь обов'язково підемо.

- Це точно... - підтримав Кліффорд.

- Давно ви вже полюєте? - запитала Евеліна. Вона їхала на своєму коні одразу за Реніфатом.

- Та кілька місяців як, - відповів Бетфорд. - Багато небезпек було на нашому шляху, не раз висіли на волосині... Але вижили. Щоправда, не всі з нас.

- А хто ще був із вами? - поцікавилася Евеліна.

- Був такий хлопець, Бруддо, - сказав Бетфорд. - У карти будь-кого переграти міг. Досить мовчазний, але хороший хлопець... На жаль, він загинув під час нашого полювання на гарпій. Його отруїла своєю отрутою королева гарпій... Бруддо досить швидко знепритомнів і незабаром помер.

- Шкода, що так вийшло, - співчутливо сказала Евеліна.

- Так...

Через деякий час мисливці дісталися до містечка Голлтвейн, яким правив граф Беримор. За містом знаходилася його садиба.

- Схоже, ми вже близько, - сказав Бетфорд, дивлячись на місто.

- Там вдалині, здається, видніється садиба графа, - сказав Реніфат.

- Так... - погодився Джилліан. - Її важко не помітити.

- Поїхали, - сказав Кліффорд.

Мисливці в'їхали в місто і стали пробиратися крізь його вулиці. Місцеві жителі дивилися на них, але особливого здивування не виявляли. Вони були раді, що хтось нарешті розбереться з чудовиськом.

Подолавши центр міста, де була невелика площа, кузня, крамниця алхіміка та крамниця кравця, мисливці попрямували до північної частини. За сотню кроків від містечка розташовувалася садиба графа. Покинувши межі міста, вони під'їхали до фортеці. Висадившись із коней, мисливці опинилися на обійсті, що потопає у квітах. Неподалік був фонтан. Вони підійшли до дверей садиби, які стерегли двоє стражників. Побачивши подорожніх, ті нітрохи не здивувалися.

- Ви до графа Беримора, панове? - запитав стражник біля дверей, окинувши загін поглядом.

- Правильно, - відповів Бетфорд. - Ми з приводу замовлення на "Лихо". Граф надіслав лист у Штаб, і начальство його схвалило.

- У такому разі проходьте, - сказав стражник. Він був світловолосим, з бородою. Потім розвернувся, відчинив двері й повернувся на своє місце.

Мисливці увійшли всередину. Вони опинилися в просторій вітальні. Підлога була викладена вишуканим деревом, наприкінці залу розташовувався камін, а зі стелі звисала дорога люстра. Неподалік від каміна стояв великий стіл, за яким, найімовірніше, граф обідав і влаштовував банкети.

Щойно мисливці переступили поріг, їм назустріч вийшов слуга - Елдмор. Він зміряв гостей уважним поглядом. Це був літній чоловік в окулярах і дорогому червоному вбранні, що належить роду Бериморів.

У цей час сам граф Елден Беримор перебував на другому поверсі в бібліотеці й читав книжки. Він був людиною начитаною і вихованою, з гарними манерами.

- Чим можу бути вам люб'язний, панове? - чемно запитав слуга, дивлячись на мисливців.

- Ми до його милості, графа Берімора, - офіційно сказав Бетфорд. - Де його можна знайти?

- Боюся, граф не приймає прохачів без черги, - також ввічливо продовжував говорити слуга. - Але якщо хочете, я запишу вас до нього на прийом. Скажімо, наступного тижня, у понеділок, рано вранці. Вас влаштує?

- Прошу вибачення, як вас звати? - ввічливо запитав Бетфорд, дивлячись на слугу.

- Мене звати Елдмор, - відповів той. - Утім, боюся, моє ім'я не має жодного значення в цій ситуації. Тож змушений вас засмутити, панове, вам доведеться покинути межі садиби... До понеділка.

- Елдморе, - не зважаючи на слова слуги, продовжував Бетфорд, - ми тут за дорученням мисливського командира нашого Штабу. Він домовився з вашим графом з приводу замовлення, що загін мисливців, тобто ці високоповажні панове, - сказав Бетфорд, посміхаючись і озираючись у бік своїх мисливців. Потім він кинув погляд на Евеліну, яка мовчки стояла поруч, зі складеними руками. - І ця мила панянка, вб'ємо для нього духа, що наводить страх на тутешніх мешканців, також званого "Лихом". - Бетфорд витримав невелику паузу, а потім продовжив: - Тому, боюся, Елдморе, чекати ми не маємо наміру. Ця справа не терпить зволікань.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍