Юльчик - За рогом - щастя, Юльчик

Розділ 3: Відкрий, коли починаєш новий шлях

— «Це початок чогось справжнього,» — думала Емма, стоячи перед зачиненими дверима старовинного будинку на розі вулиці. Вузькі вітрини з застарілими вивісками майже зникали під шаром пилу і міських історій.

 

Паперовий світ із запахом ванілі — її мрія, яку вона нарешті почала втілювати. Книжкова крамниця не просто як бізнес, а як простір для душі, де можна було б заблукати в історіях, обрати свій настрій на день, зустріти однодумців.

 

— «Уявляєш, тут можна поставити полички до самої стелі, а в кутку – крісло з пледом і лампою,» — посміхнулася вона, доторкаючись до холодної ручки дверей. — «І запах ванілі, як у бабусиній кухні…»

 

Раптом її телефон тихо завібрував. Повідомлення від Марти.

 

— «Ти сьогодні наче свіжа весна, навіть якщо за вікном дощ і сірість. Я з тобою, що б не сталося!»

 

— «Марта…» — подумала Емма, ковтаючи клубок емоцій. Її подруга стала опорою в найважчі дні.

 

За декілька хвилин вона відчинила двері, увійшла до холодної кімнати, що мала стати її майбутнім простором.

 

— «Треба починати все з чистого аркуша,» — шепотіла собі вона.

 

У цей час на телефон надійшло чергове повідомлення від Девіда. Він не втомлювався.

 

— «Еммо, будь ласка, дай мені шанс. Можемо поговорити? Я змінився.»

 

Вона глибоко вдихнула, її руки затремтіли.

 

— «Ні,» — відповіла вона подумки, — «я більше не хочу повертатися туди, де не було поваги і розуміння.»

 

Вона вимкнула телефон і поклала його на стіл.

 

Марта прийшла саме вчасно.

 

— «Ти не одна. Пам’ятай, що твоя сила в тобі, а не в тих, хто не хоче бачити тебе щасливою,» — сказала вона, міцно обіймаючи Емму.

 

Разом вони оглянули кімнату.

 

— «Пам’ятаєш, ми шукали таке місце довго. І ось воно — твоє. Тепер треба все облаштувати. Я допоможу з оформленням, знайду контакти постачальників,» — Марта посміхнулася, і в її очах світилися іскри надії.

 

— «Я боюся, але водночас це єдиний шлях,» — зізналася Емма, дивлячись у вікно на місто, що прокидалося.

 

Минали дні, а Девід все частіше телефонував і приходив до квартири.

 

— «Еммо, я просто хочу пояснити все, почати з чистого листа,» — говорив він, стоячи під дверима.

 

 — «Я не хочу знову відкривати старі рани.» — шепотіла вона собі.

 

Марта підбадьорювала:

 

— «Не відповідай йому. Ти маєш право на своє щастя і спокій.»

 

Поступово приміщення почало оживати. Полички, шафи, тепле світло ламп, перші книги — усе це перетворювало простір на місце, де мрії ставали реальністю.

 

— «Це більше, ніж я могла уявити,» — сказала Емма, усміхаючись.

 

Її думки мандрували далеко вперед.

 

— «Книжки – це мости. Вони можуть з’єднати серця. І я хочу, щоб це місце стало домом для всіх, хто шукає свою історію.»

 

І хоча минуле ще нагадувало про себе дзвінками і повідомленнями, тепер Емма знала точно:

 

— «Мій шлях – вперед. І ніщо не зупинить мене.»

 

— «Щодня я роблю крок у невідоме,» — думала Емма, коли разом із Мартою планували перші деталі відкриття книжкової крамниці. — «Страх і надія — мої постійні супутники.»

 

Вони сиділи за старим дерев’яним столом у кав’ярні неподалік, вкритому чашками з залишками кави та розкиданими зошитами.

 

— «Ти знаєш, що у тебе вийде, — мовила Марта, — я вірю в тебе беззаперечно. І ця крамниця — твоя маленька казка.»

 

— «І я хочу, щоб це було місце, де кожна дівчина почуватиметься захищеною, надихнулася та змогла знайти себе,» — відповіла Емма, дивлячись у вікно на біжучих перехожих.

 

Вона згадала, як колись Девід казав їй:

 

— «Ти ніколи не зможеш нічого побудувати, якщо будеш боятися.»

 

Тепер ці слова звучали іронічно. Бо страх був, але він не керував нею.

 

— «Я хочу, щоб ця крамниця була більше, ніж просто магазином.» — шепотіла вона, — «Це має бути простір для мрій і тепла.»

 

Наступного дня вони разом пішли дивитися приміщення. Холодні стіни і старі підлоги ніби чекали, щоб наповнитися життям.

 

— «Уявляєш, тут можна поставити стелаж із найулюбленішими книжками, а поруч — м’який куток для читання.» — ділилася мріями Емма.

 

— «Ти маєш талант створювати атмосферу.» — посміхнулася Марта, — «Пам’ятаєш, як у школі ти завжди знаходила слова, щоб підтримати?»

 

— «Так, тоді я не розуміла, що це найцінніше, що в мене є,» — тихо сказала Емма.

 

Вона відчула, що все це — шанс почати знову, без вантажу минулого.

 

Але дзвінки Девіда ставали все частішими.

 

— «Еммо, дозволь мені хоч поговорити,» — просив він у голосі, повному суму.

 

Вона дивилася на екран телефону, але знову відмовлялася відповідати.

 

— «Потрібно рухатися вперед.» — твердо думала вона, — «Не обертатися назад.»

 

Вечорами, коли місто занурювалося у тишу, Емма брала в руки зошит і починала писати. Слова текли, неначе полегшення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍