Шайна Даймонд - Тихо шепче гілля тополине..., Шайна Даймонд

ПОСИПАВСЯ ІЗ ВИШЕНЬ ЦВІТ...

«Прийшла, не побоялась,
Сповнила те, що обіцяла!»
Нічого більше не сказав,
Лиш взяв тихенько за рукав
Й зелене гілля відхиливши – 
У тінь потяг і відступився.
Посипався із вишень цвіт,
Й немов стіна відгородила
Мене й його, весь білий світ – 
Його плечима затулила.
«Ти бачиш, Йване, місяць блідоликий
Широка хмара заступила?»
Кивнув і ближче підійшов він – 
Я ж трохи відступила.
«Лиш доки місяць знов не показався…
З тобою доти буду говорити,
А як засвітить – я піду...
Лишитись можеш не просити»
Він наче трохи зажурився,
Та знов кивнув, змирився.
У темряві не бачила обличчя
Та відчувала, що сумне й серйозне:
«Ти говори, як хочеш щось сказати,
Бо часу мало, нащо марнувати»
«Красо, що можу я сказати?
Якби я міг змінить батьківську волю,
То, певно, не з сестрою, а з тобою
Свою б з’єднав я долю!»
Зітхнула я, і він зітхнув.
У гіллі тихо вітер шелестів,
Із вишень цвіт тужливо осипався…
Трималась я й Іван тримався.
«Мовчиш, Олесю, а чи я тобі не любий?»
«Якби не любий, то хіба б прийшла?»
Він мов забувся, підійшов, за руку взяв
І до грудей своїх притиснувши, сказав:
«Тоді… як так, тоді… втечімо!
Бо місяць свідок, й небо, вся земля…
Що ти для мене, Лесю, ти – моя!»
Я ледь встояла на ногах:
Такий  запал і відчай у його словах,
Долоней жар аж руку обпікав – 
Забрать хотіла, але він не дав:
«Я… все, що хочеш, я зроблю!
Усе для тебе, зіронько, голубко,
Хоч цілий світ я обійду
Лише втечімо, прошу я, молю!»
З-за хмари раптом місяць показався
На мить лише і знову заховався.
«Іванку, Йваночку, мій милий,
Пусти, прошу, я й так уже згрішила:
За тебе віддають мою сестру
І я… як сильно б не любила…
А все ж скорюся, все стерплю!
Й ти стерпиш, соколе, повір.
Моя Оксанка… вона добра… й мила
Та й вас… батьки уже благословили»
Івана наче сила полишила,
Він відпустив мене і відступив
До дерева спиною прихилився, присів
Й мовчав, й, не бачачи, дивився.
Я підійшла і руки так тремтіли,
А по щоці текла сльоза… заговорила:
«З тобою ми… не наша в тім вина,
Ніхто не винен, а твої слова…
Про втечу… повір, не буде в тім добра.
Після весілля ж, знай, я попрошуся…
Від батька й неньки… у черниці,
Й молитимусь за тебе і Оксанку,
Щоби обоє ви були щасливі,
Й у всьому один одному годили.
Не відмовляй – я вирішила так,
То долею написано, так Богу буде в лад!»

*****