Тихий Лис - Доля у смартфоні, Тихий Лис

Прокинулася я майже опівдні. Сон був глибокий, міцний, як давно не бувало.
Неохоче піднялася з ліжка, потягнулася. Кава, душ, прибирання - все механічно, на автопілоті. Але думками я знову була там, у нічному діалозі. Раптом з'явилося бажання перевірити телефон. Він написав? Розблокувавши екран, я побачила повідомлення:
"Вітаю! Надіюся, ти гарно спала."
Ледь помітна усмішка знову торкнулася моїх губ.
"О, ти вмієш бути милим. Молодець. Я люблю, коли про мене не забувають і пишуть зранку."
Я усміхнулася, ковзаючи поглядом по екрану. Хоча, якщо бути чесною, він написав вже опівдні. Та ніч безперервного спілкування явно вибила нас обох із графіка. Швидко надрукувала у відповідь:
"Привіт, так, я гарно спала."
Натиснувши "відправити", я ще хвильку тримала телефон у руці, ніби чекала миттєвої реакції. Але екран залишався темним. Він не відповів одразу.
Я відклала телефон і занурилася у свої справи: прибирала квартиру, складала список покупок, навіть приготувала щось смачненьке на вечерю. День тягнувся ліниво, і в якийсь момент я перестала чекати на відповідь. Але варто було зручно вмоститися в ліжку, загорнутися в м'яку ковдру, відкрити книжку й прочитати кілька сторінок, як телефон тихо завібрував. Я підняла його, і на екрані висвітилося повідомлення.
"Скілл надіслав нове повідомлення."
Скілл. Дивний нікнейм. А яке ж у нього справжнє ім'я? Я нахмурилася. Ми спілкувалися всю ніч, сміялися, жартували, а тепер я усвідомила, що навіть не знаю, як його звати.
"Ох, якось незручно виходить..." Я відкрила анонімний чат, щоб підглянути там.
- Надіюся, ти ще не спиш. Я вже вільний і готовий приділити увесь свій час тобі.
О, як мило. Наче не ігнорував мене цілий день. Я скептично посміхнулася, але не змусила його чекати.
- Не сплю. Лиш свій час чи всього себе?
Я уявила, як він зараз читає це, можливо, хитає головою з усмішкою, вигадуючи чергову дотепну відповідь. І я не помилилася.
- Огоу! Мені так подобається, що ти така мила, приваблива, цікава, а найголовніше - дуже скромна!
Я пирснула від сміху.
- Ти прям ідеалізуєш мене.
- Та де там, всього лише сухі факти.
Я закотила очі. Оце вже класика.
- Я хотів би сьогодні пізнати тебе більше. Розкажеш трішки про себе?
О, і тільки зараз він вирішив дізнатися більше? Вчора ж ми цілу ніч безглуздо жартували, а ось тепер йому раптом захотілося серйозності.
- Що саме тебе цікавить?
Я не хотіла давати банальних відповідей на кшталт "Чим я займаюся?" чи "Які в мене хобі?" - він мав би сам спрямовувати розмову.
- Мене цікавиш ти. Я будь-кому не писав би пізнього вечора.
Я мимоволі усміхнулася. Ну звісно. Його відповіді завжди такі - трохи солодкуваті, трохи нахабні, але змушують грати за його правилами.
- Знову твої ці солодкі пастки.
Зараз він скаже щось ще більш зухвале. Можу навіть передбачити.
- Мені перестати?
Я глянула на повідомлення і хитро усміхнулася. Я знала, що він так напише.
- Навіть не думай.
Відповіла і відклала телефон. Мені було цікаво, що він скаже далі.
- Тоді перше запитання. Які квіти тобі подобаються?
Він запитав це так серйозно, ніби збирався скласти список і запам'ятати його на все життя. Я усміхнулася. Було б занадто просто просто відповісти.
- Ох, ну так не цікаво, якийсь допит. Давай зробимо це грою. Вгадаєш?
Хай трохи напружиться.
- Я? Та я всього-то три квітки знаю! - з удаваним відчаєм відповів він.
Я хихикнула.
- Не хвилюйся, в тебе буде більше трьох спроб.
- Давай тоді спершу викреслимо класику. Троянди?
- Подобаються, але не улюблені.
- Тоді, можливо, півонії?
- Ні.
Мені подобалося, що він так старається вгадати.
- Хризантеми?
- Ну ні.
- Це добре.
Я примружилася.
- Чому? Тобі не подобаються?
- Просто я занадто часто дарував їх друзям...
Я здивувалася.
- Ого! Навіть так? Який ти милий.
- Забудьмо. Можливо, тюльпани?
Я закотила очі.
- Ноу. Боже, Сергій, ну це ж так просто.
Я була впевнена, що він вже близько, але він явно застряг.
- Я не знаю! Орхідеї? Гербери? Конвалії? Ромашки?
- Ні, ні і ще раз ні. Все мимо.
- Я так ніколи не вгадаю!
Його відчай здавався таким драматичним, що я не стримала сміх.
- Думай. Це просто.
- Дай мені підказку, будь ласка.
Що, вже здався?
- Вони символізують чистоту та невинність.
Пряміше вже нікуди.
- Це мені нічого не каже.
- Боже! Та це вже майже прямо тобі сказала!
Я уявила, як він зараз хапається за голову.
- Та нічого не прямо! Як я маю дізнатися назву по якимось поетичним порівнянням? Бузок якийсь чи що? Волошки?
Я аж підскочила від обурення.
-Ти якісь будяки мені називаєш!
Цей дурник сміється з мене? Я відчувала, що тепер це більше сердило чим веселило мене.
- Та я вже весь посібник з ботаніки переписав. Я не знаю, які такі дивні квіти тобі подобаються!
- Лілії! Це лілії. Ти не знав таку квітку?
- Знав...
- Тоді чому ти злишся? Це одна з найпопулярніших квіток!
Я вже відверто кипіла.
- Я не злюся.
- Злишся. Ти навіть не хотів вгадувати. Ну хоч колір вгадаєш?
Він  кілька секунд забарився з відповіддю, потім написав:
- Білі?
Я скривила губи, але відчула, як всередині спадає напруга.
- Ну, вважай, що тебе це врятувало. Так, білі лілії. Постарайся запам'ятати!
- Ну ти так мене відчитала, що я точно не забуду.
Я усміхнулася. Він ще й невдоволений, за те що отримав трішки критики.
"Ох, чого я так завелася?" – подумала я.
- Добре, давай без вікторин краще. Чим займаєшся в житті? - запитав він відразу.
Я зробила глибокий вдих. Ну ось, нарешті звичайне запитання.
- Я студентка. Працювала трохи флористом, кондитером.
- Ти серйозно!?
Його реакція мене збентежила.
- А що тебе дивує?
- Ти працювала флористом. Потім запитала чувака, який знає три квітки - троянду, тюльпан і ромашку. І потім сердишся, що він не може вгадати твою улюблену?
Я не втрималася і розсміялася.
- Ахах. Не так довго я там працювала. Та й якби ти трішки постарався, то вгадав би. Це дуже відома квітка. Тобі що, зовсім квіти не подобаються?
Його відповідь мене змусила розгубитися.
- Ну, мені подобаються оці дрібні, білі троянди кущиками. Вони нагадують мені пельмені.
Я застигла на секунду, а потім вибухнула сміхом.
- Пельмені?! Сергію, ти серйозно?!
- Абсолютно. Маленькі, круглі, гарненькі. Як пельмені.
Я не могла зупинитися. Ось що означає незвичний погляд на світ. Я сміялася, прикриваючи губи рукою, хоча в кімнаті була одна. Його дивні порівняння - це щось. Маленькі троянди-пельмені... Де він тільки бере такі асоціації?
Я зовсім забула, що ще хвилину тому сердилася на нього за те, що він так вперто не міг вгадати мою улюблену квітку.
- Ти такий дивак, - усміхнулася я. - Як давно ти служиш?
Його настрій ніби змінився.
- З 18 років.
Я здивувалася.
- Ого. Тобі це так подобається?
Він не змусив чекати на відповідь.
- Так. Не робота, а мрія. Тільки один великий мінус - особистого життя не влаштуєш.
Я на секунду замислилася над його словами.
- А я би не проти тобі з цим допомогти, - закинула легкий флірт.
Очікувала на жартівливу відповідь, але натомість отримала щось зовсім інше.
- Не романтизуй. Нічого з цього доброго тобі не буде.
Його різкість навіть трохи збила мене з ритму.
- Ого, ну ти і жорсткий... - пробурмотіла я собі під ніс, але не написала цього в повідомленні. Натомість швидко перевела розмову в інше русло.
- Чим ще ти мене здивуєш?
Його відповідь була несподівано простою:
- Я вмію готувати.
- Ммм, люблю, коли чоловік готує, - написала я, легко натякаючи на те, що мені було б цікаво спробувати щось із його страв. - Покажеш якось мені свої таланти?
Я чекала, що він підтримає гру.
- Якщо ти до того часу мене пам'ятатимеш.
Я зморщила носик.
- Це що ще за песимізм?
- Зазвичай спілкування зі мною триває недовго.
Я нахилилася ближче до екрана, ніби це допоможе краще зрозуміти його настрій.
- Чому так? Я б хотіла затриматися в цьому спілкуванні.
Він відповів майже одразу.
- Я часто пропадаю. Мало пишу. Спілкування треба підтримувати, як багаття. Щоб воно не згасло і гріло обох своїм теплом.
Я здивувалася. Він міг бути різким, прямолінійним, часом навіть трохи грубим... А потім раптом писав щось настільки красиве. Я не втрималася і відповіла щиро:
- Ти милий.
Відправила повідомлення і замислилася. Чи змусить це його усміхнутися, так само, як він змушував це робити мене?
Сьогодні він відкрився з іншого боку. Розмова була вже не такою грайливою та легковажною, як минулої ночі. Менше жартів, більше відвертості. Його слова, нехай і прості, мали вагу.
Я дізналася, що він майже завжди сам. Не заводить тривалих стосунків, пояснюючи це тим, що не може бути поруч із коханою. Казав, ніби це просто реальність його життя, але я відчувала, що за цим криється більше. Він, здається, свідомо тримав дистанцію, відгороджувався, ніби захищав не тільки себе, а й когось іншого від можливого болю. Це було дивно. Він здавався таким легким у спілкуванні, невимушеним, а ще мав гарне почуття гумору. Здавалося б, проблем із знайомствами у нього точно не повинно виникати. Я навіть уже подумала, що він із тих несерйозних ловеласів, які фліртують просто заради гри, але кожного разу, коли я тонко натякала на щось більше, він вміло уникав теми. Немов навмисно не давав мені наблизитися надто близько.
Це дратувало. І водночас інтригувало. Адже спочатку він сам задав тон нашій грі, був сміливим, навіть трохи нахабним. А тепер наче натягнув невидиму стіну, обережно утримуючи мене по той бік.
Цього разу ми попрощалися набагато раніше. І, хоча розмова залишила після себе відчуття недомовленості, я не могла не зізнатися собі - він зацікавив мене ще більше.
Наступний день мого знайомства із загадковим хлопцем із інтернету був схожий на попередній. Вранці - кілька коротких повідомлень, які швидше виглядали як механічна звичка не зникати з радарів, ніж щире бажання поговорити. Але варто було сонцю сховатися за горизонтом, як він знову огорнув мене своєю увагою повністю.
Телефон завібрував, і я, ніби відчуваючи, що це знову він, миттєво потягнулася до екрану.
- Я вже прийняв душ і відпочиваю. Хочеш фото з душу?
Його грайливий тон знову проявився у всій красі. Я вже знала, що це чергова пастка, але все одно не втрималася від відповіді.
- Ого! Хочу.
Я уявила, як він зараз усміхається, читаючи це, і вже готує якусь хитру відповідь.
- Знову ведешся на фото з голим торсом?
- Ах ти ж... скорпіон!
Я скривилася, загадавши його жартики. Здавалося це якісь загадкові "скорпіонячі" особливості.
- Приємно після важкого дня ніжитися у ліжечку, - написав він, очевидно, повністю розслаблений після душу. - Але не так приємно, звісно, як отримати фото симпатичної зеленоокої малечі...
Я склала губи у невдоволене «ммм».
- Знову розводиш мене своїми натяками?
Ну вже ні. Цього разу я не піддамся.
- Ні, - швидко відповів він. - Лише хочу знову тебе побачити.
Я на мить зупинилася, вдивляючись у ці слова.
- Це так, щоб не було непорозумінь. Ніяких натяків, прямо говорю тобі. - додав він.
Що ж, цього разу він не жартував. Я усміхнулася. Він змінювався, загравав, відступав, знову наполягав. І ця гра продовжувалася.
- Я теж хочу побачити тебе.
Цього разу він не став ухилятися чи жартувати. Без жодних відмовок у чат посипалися його фото. Перше - у військовій формі, біля якоїсь масивної машини. Стриманий погляд, легка усмішка, немов він знає якийсь секрет, про який я ніколи не дізнаюся. Виглядав він... доволі симпатично. Впевнений у собі, але не надто. Я провела пальцем по екрану, переглядаючи інші фото.
- Ти симпатичний, - написала я, не стримуючи комплімент. - А ще цей твій шарм у спілкуванні... Певно, ловелас ще той.
- Ой, я зараз зашаріюся від твоїх слів.
Я закотила очі. Оце вже починається гра...
- Кладу на лопатки цього самовпевненого скорпіона?
Його відповідь прийшла миттєво.
- Лиш тому, що я люблю, коли дівчина зверху.
Я відчула, як тепло розлилося по тілу від цих слів.
- Ох, як гаряче.
- Сподобалось?
- Так, дуже.
І тут, коли здавалось, що він нарешті підтримав мій настрій, він раптово зробив крок назад.
- На цьому і закінчимо. Не можна самотнім хлопчикам занадто багато про це думати на вечір.
Я здивувалася. Що з ним не так? Він сам заводить розмову, а потім ніби вмикає стоп-кран.
- Який ти дивак... - пробурмотіла я собі під ніс, але вирішила не коментувати це прямо. Він же натомість знову вирішив змінити тему, ніби уникаючи гарячих розмов на ніч.
- Тобі, до речі, не холодно?
- Не холодно. У мене є мила кішечка. Вона лежить на мені, муркоче і гріє мене.
- О боже! Чому вона, а не я?
Я стиснула губи, намагаючись не розсміятися.
- А я і не проти, щоб ти був тут.
Мій пульс пришвидшився. Я уявила, як він зараз посміхається, думаючи, що відповісти.
- Я теж буду муркотіти, якщо ти чухатимеш мене.
- Головне, щоб не вмивався, як вона.
Я сміялася, хитаючи головою.
- Можу і тебе таким чином помити.
Тепло його повідомлень гріло краще будь якої ковдри, я вже відчувала як мені стає гаряче від цього.
- Оу май! Продовжуй...
Я затримала подих. І саме в цей момент він вирішив зупинитися.
- Ніяких продовжень. Хоч ніч - це пора відвертих розмов, але вже треба відпочивати.
- Ти жорстокий! Навіщо ти дражниш мене цими словами? - не стримувала я обурення, відчуваючи, як він знову стопорив цю розмову.
- Просто мила дівчинка надихає на компліменти.
- Оу. Це звучить гарно.
- Я щасливий, що вмію розтопити цю стіну недовіри між нами.
Я на мить задумалася.
- Про яку стіну ти говориш? Про ту, що день за днем сам же будуєш між нами?
Він довго не писав. Я вже подумала, що може, зачепила щось важливе.
А потім з'явилося повідомлення:
- Десь таке я вже чув...
- Цікаво, де?
- Так казала одна школярка...
Я спохмурніла.
- Ого, якась історія з минулого?
- Та ні, в книзі читав.
Я видихнула.
- Уже трохи пізно, а завтра важкий день. Будемо відпочивати?
Я кивнула, хоча він не міг цього бачити.
- Добре. Надобраніч.
- Приємних тобі.
Я поклала телефон на подушку і вдивилася в темряву. Цей хлопець точно знає, як тримати мене в напрузі.