Mary Uanni - Врятуй себе, Mary Uanni

2.2 Я не залишусь

А за вікном уже займалась зоря.

Коли небо лише починало яснішати, й тінь ночі ще ховалась по кутках дахів, Каріт ще спав. Місто дрімало у сріблястій тиші світанку — жоден вогник, жоден звук не порушував спокою.

Сояна стояла біля шафи, але цього разу її рука не потягнулась до звичної легкої сукні з квітковими візерунками. Вона торкнулась тканини іншої — щільної, витриманої у блідо-сірому відтінку. Це було військове ханьфу, яке вона колись дістала від однієї з подруг. Колись вона лишила його її «на потім». Тепер «потім» настало.

Без емоцій, мов ритуал, вона обрізала своє довге волосся до лопаток. Пасма падали мовчки, як скинуті маски. Волосся вона зав'язала в хвіст, вплітаючи в нього кілька тонких кісок — знак сили в традиціях давніх жриць. Кожен рух був виваженим, спокійним, навіть коли біль у тілі пульсував у рваних ранах.

Вона обробила їх без жалю — мазі палали, але вона не зойкнула.

Переодягнувшись, вона підперезалася ременем і взяла в руки свій меч — старий, але гострий, як новий. Без сумнівів, без прощання. Її пальці торкнулися підвіконня.

І вона стрибнула.

Приземлилась м’яко, наче кішка, а з вікна ще якийсь час колихалась занавіска, ніби хвиля, що відпускає корабель у відкрите море.

Вже за кілька десятків хвилин вона мчала рисовими полями. Білий кінь, мов створений зі світла, легко ніс її вперед. Його грива розліталась у повітрі, а копита гупали в землю з упевненим ритмом.

Одна рука тримала вуздечку, інша — меч, який блискав в променях ранку.

Сояна не озиралась. Ніколи більше.

Її волосся розвівалося за вітром, а в очах — у правому зокрема — спалахнуло біле світло. Око, що ще вчора з’явилось нізвідки, тепер світились ізсередини, мов ліхтар, який веде крізь темряву.

— Давай, Зірко, — сказала вона крізь вітер. — Це… новий початок.

І з цими словами, її силует зник у тінях Великого Лісу. Тіні охопили її, але цього разу вона не боялась. Бо тіні — не завжди зло. Іноді вони — просто шлях до себе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍