Mary Uanni - Врятуй себе, Mary Uanni

3.0 Пригоди в Тристанії

Тристанія — величне й прекрасне місто, столиця трьох світів: світу смертних, світу добрих духів та світу демонів. Тут панував лад і гармонія, бо ніхто не порушував давніх угод: демони не нападали на смертних, смертні не докучали духам, а духи не втручалися у справи людей. Усе це забезпечували Стражі Тристанії — відважні воїни в чорних шатах. Їхнім провідником був сам Сеон, Дух Грому, що колись заточив Чорного Дракона у Печері Болю.

Сояна ніколи раніше не бувала у цьому місті. І коли вона переступила поріг величних брам, під пильним поглядом стражників, її очі широко розкрились від здивування. Перед нею відкрився світ барв і звуків: яскраві торгові ряди з солодощами, сушеним глодом, лотосовими льодяниками, прянощами й шовками, зброєю, прикрасами та дивовижними зачісками й капелюшками. Сюди стікались найкращі товари з усіх країв.

Так, вона пам’ятала, що сталося вчора, але дорогою до міста дівчина ухвалила важливе рішення: навіщо триматися за минуле, коли перед тобою — нове життя? Учора — це вже частина історії. Вона пройшла і стала уроком. А тепер — лише чиста сторінка, на якій ти сам можеш писати свій шлях. І краще робити це сміливо, ніж потім шкодувати про те, чого не встиг.

Зробивши глибокий вдих, Сояна ступила на центральну дорогу. Цей крок став першим у нове життя.

Міська вулиця була прикрашена барвистими стрічками, що звисали з дахів крамниць і тентів, між якими тремтіли ліхтарики — поки ще не запалені. За рядами їдалень і крамниць, на горизонті, височіла велична будівля — саме туди прямувала мандрівниця. Її вірна супутниця, Зірка, крокувала поруч, слухняно тримаючись біля ноги господарки.

Небо було ясним, без жодної хмари. Тристанія славилась своєю Академією Внутрішньої Сили, армією та легендарною кухнею. А Сояна, яка завжди мала слабкість до смачної їжі, перш за все придбала собі булочку на пару.

— Тримай, дівчинко. Втомилась, певно, з дороги? Сідай ось тутоньки, — лагідно мовила старенька господиня однієї з їдалень, запрошуючи її до невеликого столика.

Сояна швидко взялася до їжі, з насолодою вкушуючи теплу булочку. Старенька дивилася на неї з ніжною усмішкою, час від часу відгортаючи неслухняні пасма волосся з її обличчя.

— Голодна, певно, — зітхнула жінка. — Ще зовсім молода... А де твої батьки, дитино?

— Я їх не маю, — відповіла Сояна, не зовсім чітко, бо рот був повний тіста.

— І звідки ж ти прийшла?

— Із земель Каріду.

— О, то дуже далеко. В мене там тітка мешкала, хоч і давно померла. Я бувала в тих краях у молодості. Там у мене хлопець був, часто гуляли біля ріки Тросс... Гарна ріка...

— Яка ще ріка Тросс?

— Головна тамтешня ріка. Місто стоїть обабіч її берегів.

— А-а… тепер її звуть Абель-Хорат. Назвали на честь мого друга, — промовила Сояна, жуючи.

— Ти дружиш із Річковим Володарем? — бабуся здивовано підняла брови.

Сояна проковтнула останній шматок булочки та запила його солодкуватим вином.

— Абель Сокку — Річковий Князь — мій друг дитинства.

— Якщо він твій друг, і, підозрюю, дуже близький… то ким же ти є насправді?

— Я донька... ні, не так... Це складна історія.

— Я не поспішаю, — м’яко мовила старенька.

— А я поспішаю. Мені треба потрапити до Великої Академії Внутрішньої Сили.

— До кого саме?

— До писаря Палацу Знань, — відповіла Сояна, обтираючи пальці серветкою.

— До Імліра? — очі старенької хитро примружились.

— Як ви дізнались?.. — дівчина відклала кухоль із вином.

— Я — дух Фенікса, а вони, як відомо, вміють читати думки, — старенька усміхнулась, але очі її заблищали не по-доброму.

— Бабусю, вам більше сімдесяти. Я ж знаю, що ви смертна.

— Подивіться-но на неї, яка кмітлива! — розсміялася вона. — Просто він — мій син.

— Ваш син?! — Сояна ледве не вдавилась від несподіванки. — То ви непогано влаштувались...

— А ти вже розповідай усе, дитино. Я потім тебе проведу — ще й добре слово за тебе замовлю. — Вона підморгнула й лагідно потріпала Сояну по щоці.

Не знати чому, але дівчині захотілося довіритися цій старій. Можливо, через її спокій. Можливо, тому що здавалося — вони більше не зустрінуться. І вона розповіла все. Як вважала себе Духом Троянди. Як стала Володаркою Каріду. Як дізналась правду в Печері Болі — про Чорного Дракона, про свого «батька»… про власну справжню сутність.

— Володарка, кажеш? — стара хотіла було опуститися на коліна, але Сояна схопила її за плечі.

— Була.

— Зачекай… Ти казала — Дух Троянди?

— Я так вважала... до вчорашнього дня.

— Але ж як ти це розуміла?

— Мені так говорили. Батьки.

Стара підняла брови.

— І все?

— Ну, в мене червоне волосся… якщо ви раптом не помітили.

У відповідь — тиша. Старенька встала й пішла до маленької хатинки, що правила їй за кухню. Вона була скромною, але, здавалось, жінку це цілком влаштовувало. Вона махнула пальцем, кличучи дівчину до себе. Та покірно підійшла.

— Подивись, — сказала господиня і кивнула на невелике дзеркало, що висіло на стіні.

Сояна нахилилась — і завмерла. Її волосся вже не мало того знайомого яскраво-червоного кольору. Воно стало білим. Але зачіска залишалась незмінною — такою, як вона сама її плела, ще в своїй кімнаті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍