Mary Uanni - Врятуй себе, Mary Uanni

2.1 Я не залишусь

Сояна лиш похитала головою. Не хотіла слів. Вона ледве трималась на ногах. Та саме в цей момент за спиною матері грюкнули двері. У кімнату увійшов батько.

Його силует виблискував холодом. Плечі були напружені, очі — злі, налиті темною духовною енергією. Його погляд ковзнув по блідій дочці, по забрудненій сукні, по її нерівному диханню. І далі — мов грім:

— Ти… Що ти таке?!

Він підбіг до неї, схопив за волосся, смикнув. Її шия вигнулась назад — вона заскрипіла зубами, але не закричала.

— Ти гидота! Відьма! Прокляття в нашому домі! Я казав твоїй матері — не довіряй цій істоті!

— Залиш її! — закричала мати, намагаючись вхопити його за руку, та він відштовхнув її так, що вона впала.

Він бив Сояну. Руки були важкі, мов камінь, слова — ще тяжчі. Удар за ударом. А вона стояла. Не плакала. Вона лише дихала глибше, тримаючись за спогади про Абеля… про алею, про його слова.

— Геть з мого дому! — викрикнув він. — Ти не моя донька. Ніколи не була. І ніколи нею не станеш!

Сояна повільно розправила плечі. Подивилася на нього — не з ненавистю, а з… порожнечею.

— Нарешті, — прошепотіла вона. — Нарешті я це зрозуміла.

Вона глянула на матір, що сиділа на підлозі, закривши обличчя руками.

— Хто ви? — її голос був тихий, але твердий. — Ви не мої батьки. Я це щойно відчула всією душею. Ви… дуже злий чоловік. Я більше ніколи не назву тебе батьком.

Вона розвернулася і, не кульгаючи, пройшла до сходів.

Але раптом — тріск. Глек, що стояв на тумбі, розбився від його гніву. І один з уламків — керований духовною силою — вилетів у її бік.

Уламок розітнув повітря і врізався в її плече. Сояна похитнулася, але не скрикнула.

Вона витягнула уламок з-під тканини, яка миттю стала багряною, і поклала його на сходинку.

— Цього разу… я не плакатиму, — мовила вона, спокійна, немов море перед бурею. — Я просто… йду.

І піднялася вгору. Повільно. Гідно. Немов королева в тіні власного болю.

Двері її кімнати за нею зачинилися з тихим клацанням. Повітря тут було іншим — ніби час завмер. Тут усе ще пахло квітами.

Сояна завмерла на порозі.

Кімната була усіяна пелюстками — свіжими, білими, фіолетовими, м’якими. Вони лежали на ліжку, на підлозі, на підвіконні, ніби саме повітря роняло їх у тишу. Тонкі стрічки із сушених лаванди й троянди звисали з балдахіну її ліжка. Кожен куточок цієї кімнати ще пам’ятав її дитячі мрії.

Тоненьке дзеркало в різьбленій рамі… флейта, яку подарувала мама на останній день народження… повітря, повне надій. Вікна відкриті, ніч вільно заходила в простір, граючись фіранками.

І ця краса раптом стала нестерпною.

Її пальці здригнулися. Потім — кулак. Вона, тремтячи, схопила вазу зі столика й жбурнула об підлогу. Дзвін скла. Пелюстки в повітрі. Вибух тиші. Потім — ще один удар, інший. Подушка — порвана. Квіткові обереги — зірвані зі стіни. Сояна немов втрачала себе, шматок за шматком, у кожному розбитому предметі.

— За що?.. — вирвалося з неї. — Хто я взагалі?..

Стілець перекинувся. Вона впала на коліна серед уламків і пелюсток. Її дихання рвалось на шматки. І тоді — сльози.

Не голосно. Ніхто не мав чути. Вона ж сильна. Вона не мала права. Але…

Сльози капали на дерев’яну підлогу, змішувались з пилом. Її плечі здригалися, як у дитини. Усе в ній хотіло завити, вивергнути біль, та вона ховала його навіть тут — у своїй кімнаті, де була лише вона.

Вона згорнулась клубком біля ліжка. І лиш після кількох довгих хвилин, крізь мокрі вії, побачила щось.

Конверт.

Він лежав на столі, на чистій скатертині, немов чекав. Акуратно складений, з тисненням. Ніяких позначок. Лише її ім’я, написане з неймовірною точністю і ніжністю:

Сояні.

Вона завмерла. Ніби цей лист говорив з нею ще до того, як вона його відкрила.

Вона підійшла до столу повільно, обережно, ніби лист був чимось живим. Відклеїла край і витягла аркуш. Сояна повільно розгорнула лист, і в кімнаті стало тихо — настільки, що чути було як шелестить папір під її пальцями. Почерк був строгий, красивий, витриманий у старовинному стилі, як на манускриптах з Бібліотеки Раннього Світу.

Шановна Сояно,
Ваша особа запрошена на відбір у Велику Академію Внутрішньої Сили.
Академія, що готує носіїв Істини до служіння у Палаці Знань.
Ваш потенціал виявлений, і ваш шлях уже почався.

Ваша присутність необхідна на світанку при Північній Брамі.

— Наставник Імлір, Писар Палацу Знань.

Вона перечитала лист двічі. Тричі. Її пальці тремтіли, але серце… раптом билося рівніше. Голова опустилася на руки, і на губах з’явилася ледь помітна посмішка — перша за останні години.

Це був не просто лист. Це був знак.

Колись, ще зовсім малою, вона піднімала очі до хмар і мріяла — про Палац Знань. Білу фортецю на скелі, серед вітрів і дзвонів, де кожен голос звучав як істина, де зберігається Книга Тру, що відкривається лише достойним. Але вона ніколи не була гідною — не мала прізвища, походження, сили… Тепер же, схоже, світ сам кликав її.

Вона піднялася, вся в сльозах і квітковому пилку, боса, але тверда.

— Мені більше не потрібна Сила, щоб відкрити Книгу Тру, — прошепотіла вона. — Мені потрібно дізнатись, хто я. І я йду туди. Хоча б подивитись.

Вона не зібрала рече. Не вмилася. Не перебинтувала рани. Просто сіла біля вікна, загорнувшись у ковдру, і чекала світанку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍