Верона Дарк - Кохання з ароматом кави , Верона Дарк

Розділ 5 — Погляд, якого не забути

Ранковий базар у Ізмірі вирував, мов вулик. Сотні голосів, запах спецій, свіжого хліба, кави й жасмину створювали той особливий ритм життя, що робив місто живим.

Ясмін йшла крізь натовп поруч із подругою Зайнаб. На ній була світла накидка, що м’яко спадала з плечей, а в руці — кошик, куди вже встигли потрапити шматки тканин: ніжна бірюза, кремовий шифон, темно-зелене полотно для майбутньої сукні.

— Дивися, ось ця тканина — якраз для вечірньої сукні! — захоплено казала Зайнаб, коли раптом обидві дівчини зупинилися.

Чоловік у дорогому традиційному одязі швидко йшов їм назустріч. За ним ішли двоє помічників, щось обговорюючи. Ясмін не встигла відвернутись — і просто зіткнулась із незнайомцем.

— Перепрошую, — сказав він глибоким, спокійним голосом. Його рука на мить торкнулась її ліктя, щоб підтримати. Погляд — темний, проникливий, — зустрівся з її очима. І тримався довше, ніж дозволено.

Ясмін не могла навіть відповісти — її серце на мить зупинилось.

— Ви не поранені? — запитав він, помітивши її розгубленість.

— Н-н... ні, дякую, — ледве вимовила вона.

Він кивнув і вже за мить зник у натовпі, залишивши за собою тільки аромат м’якого тютюну, деревини й чогось чоловічого, сильного, невловимого.

— Зайнаб… — прошепотіла Ясмін, — хто це був?

Зайнаб озирнулася:
— Ти не впізнала? Це ж Керем Хамдан. Той самий, син кавового магната. Кажуть, скоро має одружитися. Але не відомо з ким.

Ясмін стояла нерухомо. Її пальці стискали кошик, а в голові лише одне:

Це він? Той, кого я мала б зненавидіти?

І все ж… в цьому погляді було щось, що не відпускало.

 

Керем йшов по базару, уважно прислухаючись до розмов своїх помічників, які обговорювали справи на плантаціях. Але щось незрозуміле торкнулося його, коли він підходив до великого ринку. Вулиця була переповнена людьми, гамір був оглушливим, але серед усіх цих звуків він почув тільки один — дзвінкий шурхіт тканини. І тоді він зупинився.

Вона вийшла з натовпу, не помітивши його, а він — раптово — не зміг відірвати погляду. Вона була красива, настільки красива, що на мить навіть забув про навколишній світ. Її великі карі очі, темне волосся, що спадало хвилями, і ніжний вигляд, як вітрила, що м'яко колихаються на воді.

Вони зіткнулися. Керем мимоволі підставив руку, щоб підтримати її, бо зрозумів — вона ледь не впала. Він почув, як серце її швидко б’ється, і як її погляд ковзає по ньому.

"Перепрошую", — сказав він автоматично, але відчував, що щось більше залишилось між ними, щось таке, що навіть не можна було вимовити словами. Відстань між ними, хоч і коротка, здавалася безмежною.

І ось, поки він йшов далі, намагаючись повернути увагу до своїх справ, він не міг позбутися відчуття, що цей погляд, це миттєве зіткнення змінить усе. Її обличчя, її очі — вони залишалися з ним. І він, не зовсім розуміючи чому, не міг позбутися від спогадів.

"Це неможливо", — подумав він. — "Це просто випадковість. Я поважаю свій вибір і обов’язок. Я не можу мати таких думок про неї."

Але кожен раз, коли він згадував її, його серце трохи пришвидшувало пульс.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍