Олександр Ремша - Між рядками наших днів, Олександр Ремша

Розділ 3. Новий світ та неочікувані зустрічі

День переїзду настав швидше, ніж Алекс очікував. Здавалося, ще вчора вони з хлопцями сміялися на березі річки, даючи клятву дружби, а сьогодні він стояв на подвір’ї з валізою в руках, готовий залишити село.
Мама, Мія та Скотт з сім’єю зібралися провести його. Мама, як завжди, намагалася триматися спокійно, але Алекс бачив, як її очі наповнені сумом і гордістю одночасно.
— Ти дорослий, синку. Будь розумним, — сказала вона, лагідно поправляючи йому комір.
— Я знаю, мамо, не хвилюйся, — відповів Алекс, обіймаючи її.
Скотт плеснув його по плечу:
— У великому місті важливо мати голову на плечах. І не забувай, що ти завжди можеш повернутися додому.
— Але сподіваюся, що ти не повернешся через тиждень із словами “мені тут не подобається”, — жартома додала Мія.
— Обіцяю, що залишуся там хоча б на два тижні, — підморгнув Алекс, змушуючи всіх усміхнутися.
Вдалині загудів автобус. Алекс глибоко вдихнув і підняв свою валізу.
— Ну що ж, пора, — сказав він, намагаючись не показати, як сильно хвилюється.
Біля зупинки вже чекали Ітан і Дерек. Обоє виглядали так, ніби досі не до кінця усвідомлювали, що зараз їхнє життя кардинально зміниться.
— Ого, ну і натовп зібрався! — пожартував Дерек, дивлячись, як сім’ї проводжають їх.
— Ну, ми ж не просто так їдемо, а назустріч великому майбутньому! — урочисто заявив Ітан, закинувши рюкзак на плечі.
— І до великої кількості незнайомих людей, які думатимуть, що ми троє дивачків із села! — додав Дерек.
— Не хвилюйся, Дереку, тебе всюди впізнають, бо ти вмієш знайти пригоди навіть там, де їх бути не може, — засміявся Алекс.
— Головне — не заблукати на першому ж перехресті міста, бо я не впевнений, що зможу орієнтуватися без нашої річки і старого дуба, — додав Ітан.
Автобус зупинився, і водій відчинив двері. Алекс ще раз глянув на маму, яка усміхалася крізь сльози, і зрозумів: це дійсно новий розділ у його житті.
— Гаразд, хлопці, хто перший загубиться в місті, той платить за обід! — сказав Дерек, закидаючи валізу в автобус.
— Тоді Ітан уже може готувати гроші, бо я йому навіть карту довірити не можу! — підколов Алекс.
— Ой, тільки не починай, — скривився Ітан. — Я просто протестував наші навички виживання!
Всі троє засміялися, зайшли в автобус, і двері зачинилися. Колеса рушили, і село почало повільно зникати за вікном.
Попереду чекало велике місто, нові можливості та зовсім інше життя.
Дорога до міста була довгою, і після перших годин захопленої балаканини Дерек заснув, зручненько вмостившись на сидінні. Голова його схилилася набік, рот трохи відкрився, а іноді він навіть щось бурмотів уві сні.
Алекс і Ітан перезирнулися.
— Ми не можемо залишити це без уваги, — шепнув Ітан, ледве стримуючи сміх.
— Абсолютно, — погодився Алекс. — Але треба щось по-справжньому незабутнє.
Вони швидко придумали план. Алекс обережно нахилився до Дерека і, змінюючи голос на панічний, різко затрусив його за плече:
— Дереку! ПРОСИНАЙСЯ!
Дерек лише пробурмотів щось нечітке й слабо махнув рукою.
— Дереку, ТІКАЙ! МИ ПРОПУСТИЛИ МІСТО!
Ітан підхопив:
— Водій сказав, що ми вже в іншій країні! Нам треба зістрибувати, поки не пізно!
Дерек різко відкрив очі, не до кінця розуміючи, що відбувається.
— Що?! Яка країна?! ДЕ Я?!
Алекс не дав йому схаменутися:
— Автобус горить! Нам треба вистрибувати через вікно!
— ЩО?! — Дерек з розширеними очима підскочив на місці, судорожно хапаючи рюкзак.
І тут Ітан увімкнув на телефоні звук сирени.
— ААААА! Я НЕ ГОТОВИЙ ПОМИРАТИ! — закричав Дерек, судорожно натискаючи на кнопку відкриття вікна.
Водій автобуса озирнувся через дзеркало:
— Хлопці, що тут за балаган?!
— ВИСТРИБУЙТЕ, ХТО МОЖЕ! — верещав Дерек, намагаючись пролізти між сидіннями.
Алекс і Ітан вже падали від сміху, але Дерек не зупинявся:
— ДЕ ПАРАШУТ?! ЧОМУ В НАС НЕМА ПАРАШУТІВ?!
— БРАТЕ, ЗАСПОКОЙСЯ! — нарешті зміг вимовити Алекс, втираючи сльози. — Це розіграш!
Дерек завмер, дихаючи, як після марафону.
— ЩО?!
— Ми просто вирішили трохи підбадьорити тебе! — ледь не захлинався від сміху Ітан.
Дерек ще кілька секунд просто стояв, намагаючись прийти до тями. Потім він глибоко вдихнув, кинув рюкзак на підлогу, сів назад і, не дивлячись на друзів, прошепотів:
— Я вас обох поховаю.
Ця фраза викликала в Алекса й Ітана ще більший сміх.
— Ну вибач, але це було ЛЕГЕНДАРНО! — задихався від сміху Алекс.
— Я офіційно оголошую вендету! — бурчав Дерек, схрестивши руки.
— Ой, тільки не кажи, що не було весело! — підморгнув Ітан.
— О, було весело! — Дерек нарешті повернув голову до них. — Але я обіцяю, що ви ще заплатите за це!
Автобус уже в’їжджав у місто. Друзі, все ще сміючись, дивилися у вікно, спостерігаючи за яскравими вогнями та насиченим життям.
Місто зустріло їх гамором машин, яскравими вітринами та нескінченними потоками людей. На відміну від рідного села, де після восьмої вечора життя майже завмирало, тут усе продовжувало вирувати. Алекс дивився на високі будівлі, якими, здавалося, заповнили кожен клаптик простору, і відчував, як реальність змінюється.
Зупинившись на великій станції в центрі міста. Двері відчинилися, і Алекс, Ітан та Дерек зробили перший крок у своє нове життя.
— ОГО… — першим порушив тишу Ітан, озираючись навколо.
— Та тут будинки вищі за наші дерева! — вражено додав Дерек, задерши голову так, що ледь не перечепився через власну валізу.
Вулиця була заповнена людьми. Повсюди метушилися натовпи, машини сигналили, десь у кутку грав вуличний музикант, а з кафе на розі долинав запах свіжої випічки.
— Ну і темп! — промовив Алекс, обертаючись на всі боки. — Люди тут рухаються швидше, ніж ми бігали від старого Джека.
Дерек, який досі не міг відірвати погляду від висотних будівель, раптом сказав:
— А що, якщо хтось із цих людей — відомий актор або мільйонер?
— Та ти спочатку навчися переходити дорогу без страху, а потім думай про мільйонерів! — пирхнув Ітан, тягнучи Дерека вбік, коли той ледь не вийшов на червоне світло.
— Ну пробачте, що в нас у селі світлофори тільки на словах! — буркнув Дерек.
Алекс усміхнувся. Його теж вражала ця нова реальність. Місто жило своїм життям — динамічним, хаотичним, але таким цікавим.
— Хлопці, ви розумієте, що це тепер наш дім? — сказав він, озираючись.
Ітан важко зітхнув і поставив руки в боки:
— Ну що, де тут можна з’їсти щось дуже смачне і не залишитися без грошей?
— Це місто, тут точно знайдеться щось під нашу студентську кишеню, — відповів Алекс.
— Я пропоную першим ділом не тільки знайти їжу, але й дізнатися, де наш гуртожиток. Бо з нашими талантами ми можемо заселитися кудись випадково, а потім ще довго вибачатися перед людьми, — зітхнув Дерек.
— І, можливо, хоча б трохи зорієнтуватися, щоб завтра не загубитися по дорозі на навчання, — додав Алекс.
Вони ще кілька хвилин просто стояли на тротуарі, вдихаючи запах великого міста, слухаючи його шум і намагаючись усвідомити, що це тепер їхнє нове життя.
Але Дерек перервав момент тиші:
— Окей, все це чудово, але якщо ми зараз же не знайдемо їжу, то я буду першим студентом, який помре від голоду в перший день переїзду.
Алекс і Ітан розсміялися.
— Гаразд, почнемо наше нове життя з пошуку їжі! — підсумував Алекс.
Хлопці довго не блукали — буквально за кілька кварталів від автостанції вони натрапили на невеличке кафе з великим написом «СТУДЕНТСЬКА СТОЛОВА – ДОСТУПНО, СИТНО, ШВИДКО».
— О, це те, що нам потрібно! — вигукнув Дерек, миттю заштовхуючи друзів усередину.
Кафе всередині було невеликим, але затишним. Столи були зайняті студентами, які голосно розмовляли, їли або завчали конспекти. За прилавком стояла жінка років сорока п’яти, міцної статури, з рум’яними щоками й доброзичливою усмішкою.
Дерек моментально підняв брови, підправив зачіску й зробив голос серйознішим.
— Ну що, хлопці, дивіться й учіться, як справжній джентльмен отримує більше їжі за ті ж гроші, — сказав він, поправляючи комір сорочки.
Алекс і Ітан тільки переглянулися й ледве стримали сміх.
Дерек підійшов до прилавка, сперся ліктем на стійку та посміхнувся поварисі.
— Добрий день, прекрасна пані. Я щойно приїхав у це місто і зрозумів, що ви – перша людина, яка зробила цей день світлішим.
Куховарка скептично звузила очі.
— Що тобі накласти?
— О, пані, якщо чесно, мені вже наклали… в серце! Вашою красою, — підморгнув Дерек.
Ітан вже сховався за Алексом, намагаючись не вибухнути від сміху.
— Макарони будеш? — сухо запитала жінка.
— Тільки якщо це не ваша головна страва. Бо я впевнений, що найкраще, що можна тут знайти — це ваша чарівність, — продовжив Дерек, клацнувши пальцями.
Алекс в цей момент тихо вдарився чолом об долоню.
Куховарка беземоційно взяла велику ложку й насипала Дереку подвійний порцію макаронів.
— Ооо, так працює?! — прошепотів Ітан Алексу.
— Я ще не знаю, чи це успіх, чи зараз його виженуть, — відповів Алекс, дивлячись на сцену.
Дерек тим часом зухвало усміхнувся:
— Ого, пані, ви мені даєте більше, ніж іншим?
Жінка поклала на його тацю найбільший шмат котлети, який тільки був у тарілці, глянула йому просто в очі та промовила:
— Щоб рот зайнятий був.
Алекс і Ітан більше не могли терпіти. Вони просто завалилися на стіл, заходячись від сміху.
Дерек, не втрачаючи гідності, взяв тацю, відступив назад і сказав:
— Це було жорстоко… Але я все одно вважаю, що це маленька перемога.
— Якщо твоя мета була отримати їжу й одночасно бути приниженим, то так, — Ітан все ще витирав сльози.
— Головне — результат! — гордо сказав Дерек, сідаючи за стіл.
Алекс тільки похитав головою.
— Якщо тебе виженуть з гуртожитку, ти завжди можеш ночувати тут. Я думаю, вона тебе запам’ятала.
Після ситного обіду в студентській їдальні, який залишиться в пам’яті Дерека надовго, хлопці вирушили на пошуки гуртожитку.
— Окей, якщо вірити карті, то наш гуртожиток має бути десь тут, — сказав Алекс, розглядаючи телефон.
— Ой, тільки не кажи, що знову доведеться довіряти Ітану як головному навігатору, — підколов Дерек.
— Та я вам кажу, я цього разу точно не помилюся! — обурився Ітан.
— Це ти так само казав, коли ми йшли короткою дорогою, а в результаті блукали годину, — пирхнув Алекс.
Ітан, удаючи, що образився, махнув рукою.
— Гаразд, цього разу я мовчу. Ідіть самі.
Через кілька хвилин блукання вони нарешті знайшли потрібну будівлю. Перед ними стояв старий, але доволі міцний багатоповерховий гуртожиток із облупленою табличкою при вході.
— Ну… виглядає краще, ніж я очікував, — сказав Алекс, уважно оглядаючи будівлю.
— Це ти ще всередину не зайшов, — пробурмотів Дерек, розглядаючи двері.
Вони зайшли в хол, де панував легкий хаос: студенти ходили туди-сюди з валізами, хтось голосно сперечався зі старостою поверху, а десь у дальньому кутку хтось уже вирішив пограти на гітарі.
За стійкою сиділа вахтерка — жінка середнього віку з гострим поглядом і виразом обличчя, що одразу давав зрозуміти: вона тут головна.
— Прізвища? — запитала вона, навіть не підводячи очей.
— Ем… Алекс Картер, Ітан Рейлі, Дерек Вуд, — чемно відповів Алекс.
Жінка щось пробурмотіла, гортаючи списки, а потім кивнула.
— Третій поверх, кімната 305. Постільну білизну берете на першому поверсі, ключі у старости поверху. Будете шуміти — виселимо.
— Ого, та тут суворі правила, — прошепотів Дерек.
— Виживемо, — відповів Ітан.
Отримавши все необхідне, хлопці піднялися на третій поверх. Кімната 305 виявилася невеликою, але доволі затишною: чотири ліжка, дві шафи, стіл і невелике вікно з видом на подвір’я.
— Ну що, вітаю в нашому новому домі, хлопці, — сказав Алекс, кидаючи сумку на ліжко.
— Головне, щоб сусід виявився нормальним, — промовив Ітан, озираючись.
— А головне — щоб тут не було тарганів, — додав Дерек.
— Сподівайся, — посміхнувся Алекс.
Вони почали розбирати речі, навіть не здогадуючись, що їх чекатиме в першу ж ніч у новому місці.
Перший вечір у гуртожитку пройшов у розпаковуванні речей, розмовах і невеличких суперечках про те, хто яке ліжко займе. Коли всі троє нарешті розмістилися, вони вирішили лягати спати.
— Ну що, хлопці, перший день у новому місці офіційно закінчено, — промовив Алекс, зручно вмощуючись на ліжку.
— Але ж ми не можемо просто так узяти й заснути, — сказав Дерек.
— В сенсі? — насторожився Ітан.
— Ми ж у новому місці, а це означає, що настав час для страшних історій!
Ітан різко сів на ліжку.
— Е-е-е… А що, якщо не настав?
— Ой, та годі тобі, це ж класика! — підбадьорив його Алекс.
— Ітан, не будь дитиною, — підколов Дерек.
— Не в тому справа, просто… Це не дуже хороша ідея, — зам’явся Ітан, оглядаючись.
— Та ну тебе! — махнув рукою Дерек і почав говорити моторошним голосом:
— Кажуть, що в цій кімнаті, рівно опівночі, з’являється привид колишнього студента, якого виселили за шум…
Ітан ковтнув слину.
— Ви жартуєте, правда?
— Ага, звісно, — Алекс ледве стримував сміх.
— Ну… це просто історія, — бурмотів Ітан, натягуючи ковдру вище.
Дерек продовжив:
— Кажуть, що той студент досі ходить по коридорах і шукає свою кімнату. І коли він заходить у чужу…
— …то лякає таких, як Ітан! — голосно вигукнув Алекс, різко махнувши рукою.
Ітан з криком підскочив на ліжку й обернувся до дверей, ніби чекаючи, що ось-ось щось вискочить.
— Ви ненормальні!!! — прошипів він.
Дерек і Алекс вибухнули сміхом.
ти не просто злякався, ти мало не вистрибнув із ліжка, — задихаючись від сміху, сказав Алекс.
— Я вас запам’ятаю, підступні ви створіння! — ображено буркнув Ітан і натягнув ковдру до самого носа.
Дерек, не вгамовуючись, продовжив:
— Ну слухай, а що, як справді рівно опівночі цей привид заходить у кімнату, щоб знайти собі… нового сусіда?
— ТИХО! — Ітан схопив подушку і закинув нею в Дерека.
— Спокійно, хлопче, спокійно, — Алекс ледве стримував сміх.
Раптом у коридорі щось грюкнуло.
— Що це було?! — Ітан вмить підскочив і широко розкрив очі.
— Ну все, він прийшов! — з моторошним голосом прошепотів Дерек.
Ітан в паніці метнувся до Алекса:
— Братан, я не хочу бути його сусідом!
Алекс не витримав і розсміявся:
— Це просто хтось дверима грюкнув, Ітан!
— Точно? А якщо ні? А якщо це знак?! — гарячково шепотів Ітан, щільніше загортаючись у ковдру.
— Якщо це знак, то він явно для тебе, бо ми з Дереком не боїмося! — підколов Алекс.
— Ну і нехай! — огризнувся Ітан. — Я краще буду боягузом, ніж жертвою!
Дерек раптом штовхнув Алекса в бік і хитро посміхнувся:
— А давайте жарт заради… зробимо вигляд, що щось чуємо?
Алекс одразу зрозумів, що має на увазі друг, і з удавано наляканим обличчям прошепотів:
— Чуєте?..
Ітан застиг.
— Що?! Що ви чуєте?!
— Ш-ш-ш, тихо! Наче хтось дихає…
— О, БОЖЕ! — Ітан різко вскочив і буквально шубовснув у шафу, зачинивши дверцята зсередини.
Дерек і Алекс просто попадали на ліжка від сміху.
— Це найкраще, що я бачив у своєму житті! — ледь видавив Дерек, витираючи сльози.
— Ітан, можеш виходити! Це була пастка для боягузів! — крикнув Алекс.
Але з шафи чулося лише бурмотіння. Нарешті дверцята прочинилися, і з темряви визирнули двоє недовірливих очей.
— Ви точно не жартуєте?!
— Точно! — запевнив Дерек, все ще підсміюючись.
Ітан вийшов, але на всякий випадок ліг, повністю сховавшись під ковдрою.
— Ви двоє жорстокі істоти…
— Любимо тебе таким, як ти є, — підморгнув йому Алекс.
— Ага, боягузом! — додав Дерек.
— Іди ти… — пробурчав Ітан.
Але, незважаючи на весь страх, він теж усміхнувся. Так почалася їхня перша ніч у гуртожитку — весело, шумно і з незмінними підколами. І хоча привидів у кімнаті точно не було, цей момент вони запам’ятали надовго.
Ранок у гуртожитку почався так, як і очікувалося після нічних страшилок — з хаосу.
Алекс і Дерек вже встигли встати, одягнутися й навіть трохи привести себе до ладу. А от Ітан…
— Ітан, вставай! Ми запізнюємося! — гаркнув Алекс, смикаючи друга за ковдру.
— Ні… я… помер… — пробурмотів Ітан, не відкриваючи очей і ще глибше закопуючись у подушки.
— Це все через ту ніч, так? — Дерек хитро всміхнувся.
— Він уночі, мабуть, так боявся, що тепер тіло відмовляється працювати, — підколов Алекс.
— Я НЕ СПАВ! — Ітан різко сів у ліжку, лякаючи всіх. Волосся стирчало в різні боки, під очима були темні кола, а обличчя було таким змученим, ніби він воював із самим привидом.
— Чувак, ти виглядаєш так, ніби ночував не в гуртожитку, а в пеклі, — пирхнув Дерек.
— Я ЧУВ ШУМИ! ХТОСЬ ХОДИВ ПО КОРИДОРУ! — закричав Ітан, дико розмахуючи руками.
— Це просто студенти вночі шукали туалет! — засміявся Алекс.
— НЕ ВИПРАВДОВУЙТЕ ЦЕЙ ЖАХ! — Ітан нервово схопився за голову. — Я БУДУ ЖИТИ В ІНШОМУ ГУРТОЖИТКУ!
— Так, може, ти спочатку вмиєшся? Бо тебе навіть туди не візьмуть, — підколов Дерек.
— Хоча б розчеши волосся, бо зараз ти більше схожий на того самого привида, що шукає кімнату! — додав Алекс.
Ітан мовчки подивився на них, зітхнув і знову впав обличчям у подушку.
— Лишіть мене… Хай мене просто виселять…
Алекс і Дерек переглянулися.
— Ну все, крайні заходи, — сказав Дерек і без зайвих слів схопив пляшку води.
— НІ! — Ітан миттєво підскочив. — Я ВСТАЮ! Я ВЖЕ ВМИВАЮСЯ!
— А ми тебе тільки підбадьорити хотіли! — засміявся Алекс.
— Підбадьорите ви мене на тому світі! — пробурчав Ітан, шкандибаючи до ванної.
Ітан все ще бурмотів щось собі під ніс, намагаючись розчесати скуйовджене волосся, коли Дерек, схрестивши руки на грудях, усміхнувся і задоволено сказав:
— Ну що, Ітане, як тобі моє маленьке «відплатне шоу» за той автобус?
Ітан різко підняв голову:
— ТИ СПЕЦІАЛЬНО МЕНЕ ЛЯКАВ?!
— А ти думав, це просто випадковість? — Дерек підморгнув. — Я ж обіцяв помсту!
— Ти… ти… — Ітан глибоко вдихнув, ніби шукав слова, потім закрив очі й похитав головою. — Це не залишиться безкарним!
— Та не переживай, ти не один такий, — Дерек недбало кинув погляд на Алекса. — Наступний — ти, мій друже.
Алекс лише усміхнувся, знизує плечима.
— Ой, ну що ви там вигадаєте? Думаєш, я боюся якихось дешевих трюків?
Дерек примружився.
— Це виклик?
— Це констатація факту, — відповів Алекс, невимушено потягуючись.
— Ну-ну, подивимося… — Дерек хитро посміхнувся.
Ітан, який досі розчісував волосся, скривився.
— Алекс, друже, повір мені, краще не роздратовувати його. Я вже відчув це на собі…
— Дякую за попередження, — Алекс засміявся. — Але, чесно кажучи, після ночі в лісі, де ми реально зустріли ведмедя, я вже не знаю, що може мене налякати.
— Виклик прийнято, — Дерек задоволено потер руки.
Алекс лише з усмішкою похитав головою. Він знав, що Дерек обов’язково щось вигадає, але хвилюватися не збирався.
— Гаразд, хлопці, вистачить балачок. У нас перший день в університеті, а ми ще навіть не снідали! — сказав він.
— Відмінна ідея! Я думаю, після такого стресу Ітану потрібно щось солодке… Наприклад, чай з валеріаною! — підколов Дерек.
Ітан закотив очі, але вже не міг не сміятися.
Так вони вирушили назустріч першому дню в університеті, а Дерек уже будував у голові план нової «спецоперації».
Перший день навчання був довгим і виснажливим. Викладачі розповідали про предмети, правила університету, а студенти вже почали відчувати, що це буде нелегко.
На третій парі, коли лектор монотонно читав про історію науки, Алекс почав хилитися набік.
— Ой-ой, здається, ми втрачаємо бійця… — тихо прошепотів Дерек, штовхаючи Ітана ліктем і вказуючи на Алекса.
Ітан глянув на друга й ледь стримав сміх — очі Алекса повільно закривалися, а голова все більше опускалася на парту.
— Робимо ставки, через скільки він вирубиться? — запитав Ітан.
— Дві хвилини максимум, — відповів Дерек.
Але довго чекати не довелося. Алекс спокійно опустив голову на руку… і задрімав.
Дерек спочатку просто дивився, але потім на його обличчі з’явилася знайома хитра усмішка. Він поліз у рюкзак і дістав маленький тюбик супер-клею.
— Що ти задумав?! — прошепотів Ітан, витріщившись на нього.
— Помста за автобус, — задоволено відповів Дерек.
І, поки Алекс солодко спав, Дерек дуже акуратно намазав трохи клею під його руку, що лежала на зошиті.
Ідея була геніальна. Тепер залишалося тільки чекати.
Через кілька хвилин Алекс різко здригнувся уві сні й інстинктивно підняв голову, одночасно намагаючись прибрати руку…
Але зошит піднявся разом із нею.
— Що за?! — Алекс кліпнув очима, не розуміючи, чому його рука… приклеєна.
— О, ти вже прокинувся? — лагідно поцікавився Дерек, ледве стримуючи сміх.
— ЩО ВИ ЗРОБИЛИ?! — Алекс нарешті усвідомив, що його долоня міцно тримається за зошит.
— Це тобі маленьке нагадування, що на лекціях спати не можна, — підморгнув Дерек.
Ітан уже ледве не падав із стільця від сміху.
— ДЕРЕК, Я ТЕБЕ ВБ’Ю! — прошипів Алекс, смикаючи руку.
— Чш-ш, ти зараз сам себе розбудиш ще сильніше, — іронічно зауважив Дерек.
Але Алекс усе ще смикав зошит, і в якийсь момент він просто відлетів від руки… разом із кількома аркушами, що залишилися приклеєними до долоні.
— Тепер у мене новий аксесуар, дякую вам! — Алекс сердито показав їм свою «паперову» руку.
Дерек і Ітан більше не могли терпіти й просто розсміялися.
— Ну що ж, перший день універу офіційно запам’ятається! — сказав Дерек.
— Запам’ятається тим, як я тобі помщуся! — пообіцяв Алекс, намагаючись віддерти зошит.
Так пройшов їхній перший день навчання — з лекціями, розіграшами й усвідомленням того, що студентське життя з цими трьома буде далеко не нудним.
Після насиченого дня в університеті хлопці поверталися до гуртожитку, стомлені, але в хорошому настрої. Вони вже навіть почали обговорювати, що б замовити на вечерю, поки не підійшли до своєї кімнати…
І тут усе змінилося.
Двері були відчинені.
Алекс зупинився першим.
— Ем… ви теж це бачите? — повільно запитав він, обмінюючись з друзями настороженими поглядами.
— Може, просто хтось забув їх закрити? — невпевнено припустив Ітан.
— НІХТО з нас не забув би закрити двері в перший день, — різко відповів Дерек, стискаючи кулак.
Хлопці переглянулися. Серце забилося швидше.
— Якщо там хтось є… діємо швидко, — тихо сказав Алекс, роблячи крок уперед.
— Удар з ноги чи з плеча? — запитав Дерек.
— Спочатку перевіримо, може, це просто протяг, — прошепотів Ітан, але одразу ж отримав два скептичних погляди.
— Протяг? У коридорі без вікон? — буркнув Алекс.
— Ага, і ще, мабуть, цей “протяг” зараз сидить на нашому ліжку, — додав Дерек, вказуючи на ледь помітну тінь у кімнаті.
— Все, працюємо! — різко сказав Алекс.
І тут вони одночасно кинулися вперед.
Дерек влетів у кімнату першим, з криком:
— НЕ РУХАЙСЯ, ХТО Б ТИ НЕ БУВ!
Ітан одразу схопив зі столу найближчий предмет — ложку — і підняв її в бойовій позі.
Алекс інстинктивно приготувався до атаки, але в ту ж мить почув здивований голос:
— Чого ви кричите, як скажені?!
Перед ними стояв хлопець із валізою, абсолютно спокійний, хоча його очі говорили: “Що це за ненормальні?”
Повисла тиша.
— Що?.. — першим видавив Ітан.
— Ви хто? — запитав незнайомець.
— Це ми запитуємо! Це наша кімната! — Дерек ще не вийшов із бойового режиму.
— І моя теж, якщо що, — хлопець зітхнув. — Я Лукас, ваш новий сусід. Приїхав сьогодні.
Тиша стала ще більш незручною.
Алекс озирнувся на друзів, які стояли в дверях, готові до битви, а потім подивився на себе. Він стискав книжку, яку схопив замість зброї.
Дерек видихнув і опустив кулаки.
— Окей… може, треба було перевірити список заселених, перш ніж влаштовувати штурм.
— Ви мене налякали більше, ніж я вас, якщо чесно, — Лукас нарешті всміхнувся.
Ітан повільно поклав ложку на місце.
— Ну… вітаємо в божевільні.
Після кількох секунд незручної тиші Дерек першим взяв себе в руки, зробив серйозний вираз обличчя й простягнув руку Лукасу:
— Ну, оскільки ти ще не почав кричати від страху, то вітаємо в нашій маленькій психлікарні. Я Дерек.
Лукас потиснув його руку, трохи усміхаючись:
— Дякую… Хоча я ще не впевнений, чи радий цьому знайомству після вашого «ефектного» заходу.
— Ой, не звертай уваги, це наш стандартний рівень адекватності, — підморгнув Алекс. — Я Алекс.
— А я Ітан! — додав Ітан, нарешті кладучи ложку на стіл.
Лукас кивнув, оглядаючи всіх трьох.
— Ну що ж… думаю, з вами точно не буде нудно.
— О, ти навіть не уявляєш, наскільки, — усміхнувся Дерек.
Алекс поставив рюкзак на своє місце й сів на ліжко.
— Ти сказав, що приїхав сьогодні?
— Ага, автобус був пізній, тому тільки зараз дістався сюди, — відповів Лукас, відкриваючи валізу.
— От чорт… значить, ми пропустили шанс налякати тебе страшилками про привидів у гуртожитку, — «засмутився» Дерек.
Лукас підняв брову:
— Ага, як же. Після того, як ви влетіли в кімнату, я більше боюся вас, ніж якихось привидів.
Ітан пирхнув.
— Добре, що ти так думаєш… Поки.
Лукас закрив валізу й скептично глянув на нього:
— Чому «поки»?
— Бо якщо ти вночі почуєш дивні звуки в коридорі — просто не виходь, — загадково сказав Ітан, намагаючись зробити моторошний вираз обличчя.
— Ти ж сам боявся тих звуків! — викрив його Алекс.
— Можливо… але це не скасовує факту, що вони були! — виправдався Ітан.
Лукас розсміявся й сів на своє ліжко.
— Ну гаразд, друзі по кімнаті, давайте домовимося про головне — хто що любить і що нас може дратувати.
— Давай так, ми не будуємо строгих правил, просто не робимо того, що дратує інших, — запропонував Алекс.
— Домовилися. Тоді ось вам важливий факт про мене: я можу довго не спати, але якщо мене розбудити без потреби — я перетворюся на чудовисько, — попередив Лукас.
— Це ми вчора вже проходили з Ітаном, тож звикли, — махнув рукою Дерек.
— Гей! — обурився Ітан.
— А я люблю чистоту, але без фанатизму, тому якщо хтось завалить кімнату сміттям, ми поговоримо, — додав Лукас.
— Тоді у нас все буде чудово! — весело сказав Алекс.
Хлопці продовжили знайомство, розповідаючи про себе й жартуючи. Лукас швидко вливався в компанію, і вже за годину відчувалося, що він ніби завжди був частиною цієї трійці.
Вони ще довго говорили, а потім, поступово втомившись після довгого дня, лягли спати, розуміючи, що попереду на них чекає ще багато цікавого.
Минав час, і хлопці дедалі більше звикали до студентського життя. Університет більше не здавався таким загадковим, гуртожиток став справжнім домом, а місто — знайомим і навіть рідним. Лукас швидко став невід’ємною частиною компанії, і тепер їхня четвірка завжди була разом.
Дні пролітали за навчанням, жартами, спільними прогулянками та незліченними історіями, які вони створювали разом. Вечори в гуртожитку ніколи не були нудними: хлопці сперечалися, хто буде мити посуд, грали в настільні ігри або просто базікали про все на світі.
Одного такого вечора Алекс саме лежав на своєму ліжку, гортаючи телефон, поки Дерек із Лукасом жваво обговорювали майбутню контрольну, а Ітан грався в своєму телефоні. Кімната була сповнена звичних голосів і легкого безладу, аж раптом телефон Алекса завібрував, виводячи його з роздумів.
— О, сестра дзвонить, — пробурмотів він, піднімаючи слухавку.
— О, новини з дому! — зіронізував Дерек.
— Алло, Мія, привіт! — усміхнувся Алекс.
— Привіт, братику! Як там твоє студентське життя? Не забув, що в тебе є сім’я?
— Та як я можу забути, якщо ти дзвониш мені кожного тижня? — засміявся він.
— Ну от і добре, бо я тобі зателефонувала не просто так. У мене новина!
— Що, нарешті кинула дієту й з’їла шоколадку? — підколов Алекс.
— Ні, і тепер ти офіційно залишаєшся без подарунка на Різдво! — обурено відповіла вона.
— Ой, тільки не це… — Алекс закотив очі, викликавши сміх друзів. — Ну добре, кажи, що там у тебе?
— Я виходжу заміж!
В кімнаті миттєво запала тиша.
— Що?! — здивовано перепитав Алекс, не одразу усвідомивши почуте.
— Він зробив мені пропозицію, і я сказала «так»!
— Вау… Мія, це ж круто! Вітаю тебе! — Алекс підвівся з ліжка, його голос сповнився щирою радістю.
— Дякую, братику! Тепер офіційно ти маєш підготувати гарну промову на весілля!
— Ох, тільки не це…
Дерек, Ітан і Лукас одразу насторожилися, почувши слова «весілля».
— Що там? — шепнув Ітан.
— Його сестра виходить заміж! — відповів Лукас.
— О, цікаво, вона ще вільна? — пожартував Дерек.
Алекс почув це і кинув у нього подушку.
— Та я ж пожартував! — засміявся Дерек, прикриваючись руками.
— Але це ще не все, що я хотіла сказати, — голос Мії знову пролунав у слухавці.
— О, ну звісно, що ще?
— Ну, братику… може, вже пора й тобі знайти собі дівчину?
Алекс гучно зітхнув, а його друзі миттєво напружилися, відчуваючи, що зараз почнеться щось цікаве.
— О ні, знову починається…
— Ну серйозно, всі дорослішають, навіть ти! — продовжувала Мія.
— Так, він дорослішає, але все ще боїться серйозних стосунків! — голосно крикнув Дерек у слухавку.
— Ого, хто це там? — засміялася Мія.
— Це мої так звані друзі, які люблять лізти не в свої справи, — буркнув Алекс.
— Ой, а мені вони вже подобаються! Привіт, хлопці! — весело сказала сестра.
— Привіт, майбутня наречена! — синхронно відповіли Ітан і Лукас.
— Я бачу, в якій компанії ти опинився, — засміялася Мія. — Ну, братику, подумай над моїми словами.
— Так, так, звісно, подумаю… — Алекс потер чоло.
— Ну все, я побігла, передавайте привіт вашому гуртожитському зоопарку!
— Передамо, — зітхнув Алекс.
Розмова закінчилася, і в кімнаті запанувала підозріла тиша. Алекс відчував на собі погляди друзів.
— Що? — нарешті запитав він.
— То що, Алекс, може, вже пора? — хитро усміхнувся Лукас.
— Знаєш, насправді сестра права… — додав Ітан.
— Та ну вас! — Алекс кинув подушку в Ітана.
Друзі засміялися, і хоча Алекс вдавав, що ця тема його не цікавить, у глибині душі він задумався: а раптом Мія справді має рацію?
Після дзвінка Мії Алекс ще довго сидів, переварюючи почуте. Думки про весілля сестри, її підколи щодо його особистого життя й загалом відчуття, що всі навколо дорослішають, не давали йому спокою. Він зітхнув і відклав телефон, намагаючись відволіктися.
— Чого такий задуманий? — поцікавився Дерек, помітивши вираз його обличчя.
— Та нічого… Просто дивно усвідомлювати, що всі так швидко змінюються, — відповів Алекс.
— Ну, ми теж змінюємося, просто цього не помічаємо, — додав Лукас.
— Або не хочемо помічати, — задумливо сказав Ітан.
— Окей, вистачить філософії, у мене є ідея, яка точно вас розвеселить! — різко заявив Дерек, підводячись із ліжка.
— Знаючи тебе, я вже починаю боятися, — насторожився Алекс.
— Ти сказав, що треба змінюватися. То чому б не змінити цей гуртожиток? — хитро усміхнувся Дерек.
— Угу, бо саме так починаються всі катастрофи, — пробурчав Ітан.
— Не катастрофа, а покращення! Ми з Лукасом трохи модернізуємо систему водопостачання у ванній, щоб зробити її… цікавішою, — Дерек підморгнув Лукасу, який лише загадково усміхнувся.
— Ви точно щось утнете… — Алекс лише втомлено потер чоло.
— Ну що ти, друже, ми ж такі відповідальні! — голосно заявив Дерек і разом із Лукасом зник у напрямку спільної ванної на поверсі.
Через годину Алекс і Ітан спокійно сиділи у своїй кімнаті, коли раптом коридором прокотилося гучне:
— ЩО ВИ, ЧОРТИ, НАРОБИЛИ?!
— Ох, це звучить як проблема… — мовив Ітан.
— Це звучить як Дерек і Лукас, — додав Алекс, підхоплюючись.
Вони вибігли в коридор і побачили жахливу картину: вода в умивальниках текла… чорного кольору, стіни були заляпані чимось червоним, а з душових доносилися перелякані вигуки студентів.
— ВОНИ СКАЗАЛИ, ЩО ЦЕ ПРОСТО ЕКСПЕРИМЕНТ! — кричав один із сусідів по гуртожитку.
— А ЩО ЦЕ БУЛО В ТОМУ ВІДРІ?! — вигукнув інший хлопець, вибігаючи з душової, весь у синіх плямах.
У центрі хаосу стояли двоє «геніїв» — Дерек і Лукас, які виглядали абсолютно невинними.
— Ми просто хотіли трохи освіжити атмосферу! — спробував виправдатися Лукас.
— Освіжити?! ВАННАЯ СТАЛА МІСЦЕМ ДЛЯ ВИЗИВАННЯ ДЕМОНІВ! — заволав один зі студентів.
І тут у коридорі з’явився комендант, обличчя якого не обіцяло нічого доброго.
— ВИ ДВОЄ! — гаркнув він. — ЗБИРАЙТЕ РЕЧІ! ВАС ВИСЕЛЕНО!
Лукас і Дерек завмерли.
— Ем… Це жарт? — нервово запитав Лукас.
— Вам здається, що я жартую?! — очі коменданта метали блискавки.
І поки двоє винуватців не знали, що сказати, Алекс швидко глянув на Ітана.
— Доведеться їх рятувати, — сказав він.
— Чому це завжди наша робота? — зітхнув Ітан.
І перш ніж їхні друзі встигли хоч щось сказати, Алекс ступив уперед.
— Зачекайте!
Комендант суворо глянув на нього.
— Що ще?!
— Дерек і Лукас, звісно, ідіоти, але ми просимо вас не виселяти їх, — сказав Алекс.
— Вони більше такого не зроблять, — додав Ітан.
— О, дякую за довіру, Ітане, — пробурмотів Дерек.
— Ми відповідаємо за них, — продовжив Алекс. — Якщо вони ще щось утнуть, можете виселяти нас усіх.
— ЩО?! — одночасно вигукнули Дерек і Лукас.
— ТИХО! — шикнув на них Ітан.
Комендант склав руки на грудях і втупився в хлопців. Видно було, що він роздумує.
— Якщо чесно, я б із задоволенням випхав цих двох експериментаторів геть…
— Але ж ви не зробите цього? — з надією перепитав Алекс.
— Вони приберуть усе до останньої плями, оплатять збитки та будуть на особливому контролі. Будь-яка нова витівка — і вони летять!
— Домовилися! — одразу ж погодився Алекс, поки Дерек і Лукас ще не встигли щось сказати.
Комендант зітхнув і пішов, залишивши хлопців у коридорі.
Дерек і Лукас одразу ж накинулися на своїх «рятівників».
— ВИ ЩО, БОЖЕВІЛЬНІ?! — Дерек глянув на Алекса й Ітана.
— Якщо нас виселять, то разом?! — додав Лукас.
— Ага, щоб вам було не так сумно! — підколов Ітан.
— А взагалі, ми ж друзі, чи не так? — посміхнувся Алекс.
Дерек і Лукас подивилися один на одного, а потім водночас зітхнули.
— Ну, дякуємо… Я думаю, ми справді вам винні, — сказав Лукас.
— О, ще які винні! — підморгнув Алекс.
— Ну що ж… розпочинаємо генеральне прибирання? — із сумом запитав Дерек.
— О, так. І ми проконтролюємо, щоб усе було блищало, — сказав Ітан, зручно вмощуючись на ліжко.
Дерек і Лукас важко зітхнули й взялися за прибирання.
Коли все нарешті вляглося, хлопці сиділи в своїй кімнаті, ще переварюючи події дня.
— Ми тут навіть року не прожили, а вже мало не стали безхатьками, — сказав Дерек.
— І чомусь я думаю, що це ще не кінець пригод, — зітхнув Ітан.
Алекс подивився на друзів і посміхнувся.
— Ну що, офіційно вітаю нас у студентському житті.
Вони розсміялися. Бо, незважаючи на всі труднощі, у них була головна річ — справжня дружба.
Після того хаосу, що влаштували Дерек і Лукас у гуртожитку, Алекс вважав, що день уже не зможе його здивувати. Він ішов університетським коридором, ще переварюючи всі події, намагаючись налаштуватися на навчання. Але доля мала свої плани.
Він занурився в думки й не одразу помітив, як із-за рогу прямо на нього хтось вибіг.
— Ой! — почувся дзвінкий жіночий голос.
Усе сталося за секунду. Вони зіткнулися, і Алекс ледь не впав, але в останній момент утримав рівновагу. Декілька книг випали з її рук, і він автоматично нахилився, щоб допомогти.
— Вибач! Я не дивилася, куди йду… — швидко промовила дівчина.
Алекс підняв голову… і завмер.
Перед ним стояла, мабуть, найкрасивіша дівчина, яку він будь-коли бачив. Довге хвилясте каштанове волосся спадало на плечі, карі очі блищали теплом і грайливістю, а легка усмішка додавала їй ще більше чарівності. Вона була ніби персонажем із фільму — настільки ідеальною, що Алекс на мить засумнівався, чи це взагалі реально.
— Це я мав би вибачитися… — видавив він нарешті. — Я просто не очікував, що університет вирішить кинути в мене когось прямо посеред коридору.
Дівчина засміялася, і Алекс помітив, як її очі весело заіскрилися.
— А я, чесно кажучи, теж не чекала такого сюрпризу.
Вона нахилилася за книжками, і Алекс швидко підняв одну з них, простягнувши їй.
— Дякую, — вона взяла підручник і їхні пальці на мить торкнулися.
Алекс відчув, як у нього пересохло в горлі.
— Нема за що… — він знову затнувся, не знаючи, що сказати.
Вона вже збиралася йти, коли Алекс раптом вирішив, що не може просто так її відпустити.
— Зачекай… — він зробив крок уперед. — А як тебе звати?
Дівчина хитро посміхнулася, нахилила голову набік і, трохи нахилившись до нього, тихо сказала:
— При наступній зустрічі обов’язково скажу.
І перш ніж Алекс встиг щось відповісти, вона грайливо підморгнула й зникла в натовпі студентів.
Алекс ще кілька секунд стояв на місці, намагаючись зрозуміти, що тільки що сталося.
— Що за… — пробурмотів він, відчуваючи, як його серце все ще калатає.
— Ей, ти йдеш? — раптом почувся голос Ітана, який уже стояв біля дверей аудиторії.
— Ага… — Алекс машинально рушив уперед, але його думки залишилися десь у тому коридорі, де зникла незнайомка.
Це була не просто випадкова зустріч. Він це відчував.
Після навчання, Алекс сидів у своїй кімнаті, дивлячись у стелю. День видався насиченим, але єдине, про що він міг думати, — це та незнайомка. Її усмішка, легкий блиск у погляді, те, як вона просто пішла, залишивши після себе питання.
— При наступній зустрічі обов’язково скажу… — пробурмотів він, повторюючи її слова.
— Що ти там бурмочеш? — пролунав голос Лукаса.
Алекс здригнувся й глянув на друзів, які вже зручно розмістилися в кімнаті.
— Нічого, просто… цікаво, скільки у світі людей, яких ти зустрічаєш випадково, а вони потім стають важливими у твоєму житті.
— О, це ти глибоко копнув! — засміявся Дерек. — Та не думай так багато. Якщо це хтось важливий, ви ще зустрінетеся.
Алекс усміхнувся, але не відповів. Він не був упевнений, що доля працює саме так. Але щось йому підказувало: ця зустріч — лише початок.
І незабаром він це зрозуміє.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍