Ліна Костенко - Маруся Чурай

квасом, під білим сонцем дивно мерехтить. Свята вода — як бузинова гуща, кудись під лід пливе, пливе, пливе... Питаю: — Мамо, це вода цілюща- Скропити рани — тато оживе- Я не забуду, тату, вас ніколи. Хоч як було, і голод, і зима,— спасибі вам, дали мене до школи, де дяк учив і грамоти, й письма: Козацька школа, крита очеретом благенькі стіни, плетені з лози, на піввікна заплющена заметом три лави, стіл, псалтир і образи. Аз-буки-вєді… Що тоді я відала- Не осягла й глибокості письма. Ішла додому — снігом пообідала. Аз-буки-вєді…Голод і зима. Одвірок за ніч намерзає в сінях. Стоять в кутку забуті рогачі. Перелузали зиму, як насіння, удвох одні на тій-таки печі. …Про татка звістки не було з півгоду, уже й Кузьма з Дем'яном розминувсь. Бо у Полтаву із того походу ніхто живий тоді ще не вернувсь. Чутки ходили, що Павлюк не виждав, що ті Кумейки — то кривавий сніг. Що хто там здався, тільки той і вижив. А батько ж наш, він здатися не міг. Він гордий був, Гордієм він і звався. Він лицар був, дарма, що постоли. Стояв на смерть. Ніколи не здавався. Йому скрутили руки і здали. Що з Павлюка, живого, шкіру здерли. Що з ним взяли ще четверо старшин. Що проти того, як вони умерли, І суд страшний не здасться вже страшним! А потім їхні голови на палях повиставляли в полкових містах. Людей зганяли. Мати моя впала, і крик замерз у неї на вустах. А смерть кружляє, кружляє, кружляє, кружляє навколо палі. Наносить білого снігу у очі його запалі. А я нічого не бачу... якась в очах крутанина… Кружляє, кружляє, кружляє ота страшна хуртовина! Танцює, хижа і п'яна, льодистими сережками трясе. Як голову криваву Іоанна над білим світом Іроду несе... А через рік, і через два, і три сумні у нас були свят-вечори. Усе печаль, все тінь його незрима. Колядники співають під дверима: "Ой чи є, чи нема пан-господар вдомá-" А пам'ять про нього на покуті головою на руки впала. * * * ...Ішов— кобзар у нас через Полтаву. Ну, обступили, просять, що кому,— той про сирітку, той про давню славу, той про Азов, а той про Кодимý. І я стою. Отак стояла, скраю. А він співав невільницькі плачі. І раптом чую: "Орлику... Чураю!" Я оніміла. "Орлику... Чураю!.." Як я тоді наплакалась вночі! Усе ввижалось: "Орлику Чураю, Ой забили тебе ляхи у своєму краю!" Все думала: хоч би ж було спитати, хто склав слова про нього, про той край. Що був же він ріднесенький мій тато, а от тепер він — орлик, він Чурай. Тепер він з нами в радості і в сумі. Збагнуло серце вражене моє: пішов у смерть — і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб'є. І десь в ті дні, несміло, випадково, хоч я вже й пісню склала не одну, печаль моя торкнула вперше слово, як той кобзар торкав свою струну. ...Спливло життя, як листя за водою. Я пригадала матір молодою. Вона у мене, як була молодша, була предивна, як на людський глузд. Було, сльозами набрякають очі, вона ж сміється кутиками вуст. Таке обличчя чи така вже звичка, а голосочок! — чистий, мов кришталь. Така була красива молодичка, вуста сміються, а в очах печаль. Вона й мені казала: — Як не буде, не скигли, доню, то великий брид. Здушили сльози — не виходь на люди. Болить душа — не виявляй на вид. Як горе те сподіялося з нами,— не стало батька, то на другий рік так хлопці і ходили табунами, щоб хоч побачить матір звіддалік. Та й батько теж удатний був на вроду. А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий. Звела їх доля, наче, в нагороду за те, що мали незглибимі душі. Було, дивлюсь та й думаю: "Ой нене, який у мене тато!" — або знов: що я колись як виросту, і в мене, і в мене буде отака любов! ...Ну, от я й виросла. Ловлю себе на слові. То як, Марусю— Полюбив— Такий- Я — навіжена. Я — дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий. Ото за те й судити мене треба. Всі кари світу будуть замалі. Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі. Біднесенький, намучився зі мною. Веселий був, а я була сумною. Ласкавий був, розгублений і добрий. Зайшов за мене, як за чорний обрій. Гукав мене, а я вже не озвалась. Заплутався,— сказала: вибирай. А в нього ж серце навпіл розривалось. А він Бобренко. Він же не Чурай. Чурай, той так: побачив свою долю,— ось ти, ось я, тепер нас буде двоє. А що у мене стіни голі,— повісим костю саджені пістолі та килим з дірком. І у курені з тобою буде солодко мені. А Гриць не так. То розум десь не татків: — З'єднаєм що, нестатки до нестатків- Багатому і діти чорт колише, а бідному і янгол не рідня. А як землі нам мати не одпише- А ще ж стягтися треба й на коня. Подбати мушу про якусь копійку. Весілля мушу справити, ая. То ж був один, тепер нас буде двійко. Аж мати раз не втерпіла моя: — Що ти все: мушу, мушу, мушу, мушу-! Земля, земля... А небо твоє де- Як будеш так розношувати душу, вона, гляди, із совісті спаде. А він прийшов тоді з-під Берестечка. Страшна поразка душі всім пекла. Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка. Гіркі думки не сходили з чола. Приходив рідко, лагідний не дуже. Все курить, курить, люлька на губі. Такий зробивсь, не прозирнеш у душу. Якийсь чужий,— мені чи вже й собі- А якось каже: — Щастя треба красти. Хоч добре, не заклюнулось дитя. Весілля знову мусимо відкласти. Що зробиш, мила, як таке життя- Погане літо, не було врожаю. Та ще ж тягтись на чоботи й кожух. А я такий, я матір поважаю. Я впоперек їй слова не скажу. Бобренчиха все губи затискала, нікуди з дому Гриця не пускала. Зустріла матір десь біля криниці. Про дощ, про грім, про курку, про бичка. Що добрий гетьман був із Остряниці і що хазяїн добрий з Вишняка. Що час летить, а треба якось жити. Любов любов'ю, а життя важке. Що вже дітей пора б і одружити. Насамкінець промовила таке: — Якби ти добре в бога попросила, то мали б ми ще й радість на віку: твоя пішла б за гетьманського сина, а мій хазяйську сватав би дочку. А мати — й слова. Тільки почала чогось про мене дбати, як про хвору. Дивлюсь: і в церкву старістю пішла дорогою кружною через гору. Питаю: — Мамо, хто це вам допік, що ви уже не ходите тудою- — Я,— каже,— й стежку обмину в їх бік і закроплю свяченою водою! — Чого ви, мамо, незлюбили Гриця- Яка вас думка все не полиша- — Не служать очі на таке дивиться, щоб так двоїлась хлопцеві душа! — Не вірте, мамо! Гриць такий хороший. Він клявся, мамо, що навіки мій. — Ой доню, доню, в їх до смутку грошей. То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій. — Але то ж — Гриць. І я. То ж ми із Грицем. Та він же в світі отакий один. Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар. І що для нього гроші, мамо— Дим. Хіба наш батько ласий був на гроші- Хоч таляр він у вузлик зав'язав- Хіба ж не ви були в Золотоноші єдине золото, яке він там узяв- — Ох, не рівняй!. Роти в людей, як верші. Ти кажеш — батько,