Ліна Костенко - Маруся Чурай

розмисли мені. А нащо вже тим смертникам три дні- Чи їх уже тримає що на світі- Це наче привид взяти на ланцюг. Щось наче там вовтузиться в лахмітті... Це ж скільки тут сиділо волоцюг, злодіїв різних. Теж чекали страти. Мабуть, їм не хотілося вмирати. Що ж, ви вже відбули своє, щасливці. Хто б не були, а ви вже відбули. Це ж, певно, тут сиділи і убивці, збудована ж в'язниця ще коли. Аж ось де прихилю я свою втому за стільки днів, за стільки довгих літ! Чи тут змінили хоч оцю солому- Чи кинули хоч свіжий околіт- А втім, яка мені уже різниця- Я теж убивця. Я убила Гриця. Оце ж за те мені й заплата — із кам'яних мурів кам'яная хата. Старий кожух... солома... постелюсь... Хоч так полежу... в пітьму подивлюсь... ...А я заснула, господи, заснула! Солодким сном уперше за всі дні. Та так заснула, наче потонула. Ще щось хороше й снилося мені... Прокинулась, ніяк не розберуся, — чого я тут, хто вбивця, хто Маруся- Сама від себе ще така далека, немов оце приніс мене лелека та й опустив у мальвах і жоржинах на тих ранкових росяних стежинах. І я ще, як малесеньке дівчатко, щоранку починаюся спочатку. Солодка млість... блідесенький промінчик… як добре жити... думати про інше... А сон минув, розтанув. І натомість раптовим болем обпекла свідомість. Єдине слово виникло: невже-! Душа болить, і тіло як чуже. Навпомацки з підлоги підвелася. Не розчесавши коси, заплелася. Все так, як є. Приречена. Одна. Стіна. Стіна. І грати. І стіна... ...А вже світає. Сумно, сумно, сумно благословляється на світ. Десь коні ржуть і глухо грають сурми. Полтавський полк виходить у похід. Десь грають сурми. В добрий час їм грати. В литаври б'ють, так само як колись. Душа рвонулась — і застряла в гратах, прозорі руки з гратами сплелись. Далекий гомін сповнює в'язницю. Десь вітер гонить куряву руду. Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю, що я тебе в похід не проведу! Ой, ллються сльози материнські, ллються! Свята печаль, печаль без гіркоти. Загинуть хлопці, то хоча б по-людськи. А як загинув, як загинув ти-! Що кожен їде,— і вогню, і грому, всього там буде в клекоті доріг. А ти лежиш на цвинтарі старому, де ще ніхто з козацтва не поліг. Останні зорі в небі догорають. Оце уперше за багато літ — і коні ржуть, і сурми, Грицю, грають, а полк без тебе вийде у похід. ...Уже, мабуть, молебень відслужили, бо затужили дзвони, затужили! І заридали дзвони, загули! — це ж там за браму хлопців провели. Це ж полк виходить. — за далекі гони. Комусь тополя стане в головах. І дзвонять дзвони, дзворять, дзвонять дзвони по всій Полтаві, по усіх церквах! Затисну вуха, чую крізь долоні і ту церковцю прямо в бастіоні, і той соборний величезний дзвін,— все заридало хлопцям навздогін. І навіть ця, ні-ні, а й ця озветься, тюремна церква, і тюремна теж! Вона в Полтаві гарно так зоветься: "Усіх Скорбящих Радості". Авжеж. Усіх Скорбящих Радості... Я рада. І що мене найбільше веселить,— коли так душу випалила зрада, то вже душа так наче й не болить. Вже ні за чим на світі їй не шкóда. Така полегкість, мало не сміюсь. А ця тюрма — оце і є свобода, бо я вже тут нічого не боюсь. А дзвони б'ють, а дзвони калатають! Здається, небо й землю розхитають. І тут, і там, і десь аж на горі далекі дзвони б'ють в монастирі. І десь там юрми, натовпи, там люди! Там зорі в небі чисті, як ромен. Ще жінка мужу падає на груди, і діти тягнуть руки до стремен. Чиясь край шляху плаче наречена. Там вийшли всі — і немічні, й малі. І тільки я до цього непричетна. Я зайва людям на своїй землі. ...А полк іде. Нема коли журиться. Уже хтось інший став під корогву. Хорунжі є, немає тільки Гриця. А я жива... Чого я ще живу-! Жінки дорогу слізьми перемили. А Гриць лежить, загинувши за так. Чи хоч йому той прáпірок прибили там на хресті, щоб видно, що козак-.. Промчали коні проз мою в'язницю. Копита б'ють вже десь біля воріт. Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю, виходить полк без пісні у похід! Все тихше й тихше...Сурми вже не грають… Шум даленіє... Дзвони завмирають... Прощайте, хлопці. Бийтесь до ладу. А я вже вам і пісні не складу. * * * ...І друга ніч. Не спалося ні миті. А спокій дивний! — наче я вже там. І спогади, сльозами не омиті, приходили прощатися з життям. Чомусь згадались ночі на Купала... Зірками ніч висока накрапала. Бездонне небо і безмежний світ, а нам всього по вісімнадцять літ. Такі несмілі, ще тремтять вуста. Отак до ранку — ніч і висота. А ще згадалось — колесо вогненне з гори в долину котиться проз мене. Обкручене соломою, летить палахтить на вітрі, палахтить! І, розгубивши іскри увсібіч, обвуглене, заточується в ніч... А вже дівчата в плахтах, у намисті, вінки пускають за водою вниз. А вже гадають, хто кому до мислі, а хлопці зносять до багаття хмиз. Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне. А серце ще таке безоборонне, таким співаю срібним голоском!.. Чорти знімають зорі рогачами... Вінок пливе, зникає за ночами... Чи десь його прибило між корчами, чи десь лежить, примулений піском-.. А потім —як зламалося весло. І підхопило душу, й понесло, і закрутило у такому вирі!.. Було б тоді й спинитися літам. Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там. ...Було, під вечір лущимо квасолю, а Гриць іде городами до нас. Вечірнє небо світиться красою, і соняхи гудуть, як тулумбас. Вже тиха осінь ходить берегами, на вербах трусить листячко руде. А Гриць бадилля тягне за ногами, іде, маленький, дибає, іде... Таке було гарнесеньке хлоп'ятко. Цікаве. А ласкаве, як телятко. Хороший хлопчик, трохи шалиган, усе збивав шоломи шелюгам. Усе, було, ми разом, все ми разом — пірнаєм в річку і по кручах лазим. Шукаєм глоду, пасемо корову, у гилки граєм, в цурного квача. Або за зиму довгу, вечорову, начешем з коней шерсті для м'яча. А ще ми з Грицем внадилися змалку у дідову Галерникову балку. Він там живе в степу за вітряками, один-один, одвик і говорить. Лише димок із довжика роками курить собі у небо та й курить. У нього там і зарості ожини, і таємнича ниточка стежини, і вулики, і в жолобі водичка, і вплетений у верби живопліт, і хата, як старенька рукавичка — в ній кіт живе, цвіркун живе і дід. А сам він дід старезний, полотняний. А в нього сива борода, як дим. Розказує про Кафу, полонянок, про те, в які походи він ходив. І каже нам, що ми його онуки, не дав бог рідних — не було коли. Галерницькі рубцями биті руки вистругують нам човники з кори... А то — щедруєм. Низочкою ходим, тонкими голосочками виводим: "Ой на річці на Йордані Там пречиста ризи прала..." На Ворсклі хрест вирубують опішнями. Заллють водою, уморозять в лід. Горбаті верби льодяними клішнями скляні бурульки струшують з борід. Летять з гори санки і гринджолята, в очах мигтять занесені тини. Тоді у мене не було вже тата, мені зробила мати ковгани. Аж білий вихор здійметься довкола, як нас по схилу сани розтрясуть,— зима тікає, підібравши поли. А вже співають, корогви несуть. Ідуть Бобренки, Гуки, Шибилисти. Бреде в снігах диякон-бородань. І піп, гортанію басистий, на Ворсклі робить річку Іордань. Сипнули врозтіч галки чи ворони. Довкола лід бабами зарябів. І Гриць малий, од холоду червоний, з-за пазухи виймає голубів, Тріпоче стяг нерукотворним Спасом. Свята вода об кригу шурхотить. І хрест, облитий буряковим