Іво Брешан - Азартні ігри з долею

— Я дотримуюсь думки, що Дуда, незважаючи на його заслуги, мусить відповісти за скоєне. І я сам був знайомий з убитими. Вони жили за законами Божими, не кривдячи нікого та не роблячи зла.

— Гаразд, а чи віриш ти свідкам?

— Цілком і повністю. Знайомий з ними. З одним навіть приятелюємо.

— Тож, може, знаєш, хто ховається за ініціаторством розголосу цієї справи у друкованих виданнях?

— Ну звісно ж знаю. Тут про це кожен знає.

Тюдор на мить зупинився; сяйнула йому якась ідея, істина, ще не до кінця зрозуміла, проте вся ця справа була схожою на своєрідну азартну гру, набагато цікавішу за його щоденний і вже трохи обридлий покер. Проте після паузи він повів далі:

— Дуже тебе прошу, продиктуй мені імена і все, що знаєш про цих людей. Тільки говори повагом, щоб я встиг записати.

— А навіщо тобі це?

— Не питай! Не можу тобі зараз відповісти. Зможу те відкрити лише коли прийде час, коли я розгадаю цю загадку.

— Та добре! Отже, К. Ш. — це Крешимір Шантек, мій друг та колега з роботи. Він був Дудиною правою рукою доти, поки все не сталося. Тоді він відокремився від нього і взагалі тримав дистанцію.

М. Л. — це Младен Лацкович, військовослужбовець на пенсії, який намагався стати на заваді Дуді, коли він витягав тих нещасних із схованок.

3. Б. — це Зденко Башич, юнак, зовсім ще хлопчина, доброволець, який відмовився вбивати їх. Дуда ледь і його не вбив.

С. В. — це Степан Вучич, селянин з околиць, який працював у полі та ненароком став свідком страти. Завдячуючи йому, вдалося відшукати останки жертв.

І, нарешті, А. Н. — це Ана Немчич, журналістка, яка знала про все, але лише тепер, не знати чому, зважилась заговорити.

— Чи всі вони й досі в Пакраці?

— Лише Лацкович та Вучич. Мій колега Шантек працює у загребському «Конструкторі». Башич у Спліті. Тепер, здається, він тренер гандбольного клубу. А Немчич у Рієці, нині вона журналістка рієцького «Новог ліста».

— Дякую тобі, Маріо! Ти мені дуже допоміг. Про результати цього розслідування ти зможеш дізнатися з газет.

Хоча він і сказав Кожулю, що займається цією справою і потребує тих даних та свідчень лише для того, щоб дізнатися правду, для Тюдора це була радше відмовка, аніж справжня причина. Як відомо, життя плине за якимось невблаганним законом чи є якоюсь низкою випадковостей, і в ньому порівну, тісно-тісно переплелися правда та брехня, і час до часу то одна, то інша вимагають свого податку. Доля і тій, і тій дає рівномірні, однакові шанси. Скільки злочинів у світі залишились непокараними, а скільки невинних страждало через те, чого вони не скоїли! Особливо під час війни, чиї мірила правди та брехні завжди виправдовують переможця, тож ті дії, які легко сходять з рук одній стороні, для другої можуть стати приводом для судового вироку та клейма «злочинця». То як взагалі можна говорити про якусь правду? І яку взагалі користь, скажімо, у цьому випадку, вона може принести? Цих невинних жертв її здійснення не можна повернути до життя, а втіха, яку можуть відчути родичі загиблих, є дуже сумнівним моральним вчинком, особливо забарвленим кольорами помсти.

Але не можна сказати, що Франко був абсолютно байдужий до того, чи понесе злочинець відповідальність за скоєне; він вірив, що, наперекір усьому, у справу може втрутитися вища сила, і, незважаючи ні на що, скаже своє вагоме слово, щось на кшталт недосяжного вершителя правосуддя. Ось чому він не стільки хотів втручатися у справу, скільки поставити все на кін, поки справу не вирішить доля або випадок. Врешті-решт, хто зна, може, випадково називаємо саме наше нерозуміння велетенського механізму випадком, як каже Борхес? Чи залишиться все так само, як зараз, чи нема можливості, що Дуда колись понесе відповідальність за все, що накоїв, і що з часом цей випадок кане в небуття. Треба, принаймні, зсунути цю справу з мертвої точки і треба вчинити так, щоб правда теж стала учасницею гри, дати можливість самій про себе говорити та боротись, але одночасно можна стикнутися і з тим, що є така ж сама можливість перемоги зла. Це знову буде якийсь його експеримент з долею: пошуки відповіді на запитання, чи існує у світі якась планомірність, систематичність чи методичність у понять злочину й кари, чи все підпорядковується якомусь випадковому збігові обставин; це була одна з тих забав, які найбільше цікавили Тюдора.

Одне слово, він міг би зробити таке в цій справі: влаштувати очну ставку Ретеля зі свідками і вже тоді подивитись, що з цього вийде. Можливо, вони його не впізнають і все лишиться так само, як і було. Чи його впізнають, а він встигне довести, що він не той, кого шукають, і на цьому все скінчиться; адже багато що могло змінитися за стільки років. А може, справа дійде до очної ставки та поновлення розгляду справи у поліції, і після подальшого розслідування виявиться, що врешті-решт знайшли насправді винного. Всі ці можливості можуть статися, все залежить від того, яке слово промовить певна вища сила, якщо втрутиться.

Навіть така гра Франко не була дуже цікавою, бо в ній не було іншого учасника та ставок, як у покері. Але він і з цим швидко впорався, оскільки для такого виду розваг мав ідеального партнера, таку ж схильну до ризику людину, як і він сам. Це був також один із постійних відвідувачів картярського будинку, Іво Бонетті, директор готелю «Аргентина», у якому Ретель працював колись офіціантом. Він відібрав його, з-поміж усіх інших, через те, що замолоду Бонетті також спокушав долю, хоча й трошки в інший спосіб, ніж Тюдор. Часто Іво бився об заклад, де мав коїти різноманітні небезпечні вчинки, наприклад, стрибнути в море з тераси фортеці Ловрієнац[18] чи скотитися на роликових ковзанах по зовнішньому боку міського оборонного укріплення, завширшки заледве півметра. В подальшому, коли з роками ті безрозсудства минулися, а пристрасть до азартних ігор та парі залишилась, він знайшов змогу задовольняти її в розумних межах та не в такий безрозсудний спосіб: грою в лото та спортивними прогнозами. Зрештою, пристрасть є пристрасть, і коли якась із них заволодіває людиною, дуже важко її побороти; зміни можуть настати, коли людина буде у зрілому віці.

Розраховуючи саме на це, Тюдор зустрівся з