Rada Lia - Таємниці старого маєтку, Rada Lia

Розділ 3

Марта штовхнула двері й зайшла всередину. Дерев'яна підлога рипнула під її ногами.  Двоспальне ліжко на чотирьох опорах було застелене блідо-коричневого кольору постільною білизною в тон стінам. Це надавало кімнаті відчуття сирості, вогкості. На вікнах такі самі решітки як у кабінеті. Марта здригнулася. Вона перевела погляд. По спині пробігли сироти. Над ліжком висіла картина, на якій не було зображення. Коричневого кольору полотно в рамці. Мороз іде поза шкірою.

Дівчина тріпонула волоссям, ніби відганяючи моторошні думки. Поставила скриньку з листуванням на тумбочку біля дверей. Ще раз окинула поглядом кімнату. Приміщення обставлено в аскетичному стилі. Мінімум меблів: ліжко, дві тумбочки, настільна лампа, стілець, ще одні двері, які ведуть не зрозуміло куди. Марта підійшла й потягнулася до ручки, як в кімнату постукали.

— Їжа для пані, — пробурмотіла Корделія. Тяжко дихаючи, вона внесла тацю всередину. Поставила її на тумбочку. — Узвар, торгоня з крумплями — вона показала на тарілку. — Талєрка, лижка. 

— Дякую.

Жінка кивнула й зникла за дверима.

За хвилину до кімнати знову постукали.

— Ваші речі, — Артем заніс валізу всередину й вийшов. — Відпочивайте.

Дівчина зітхнула. Обережно присіла на край ліжка. Їй здавалося, що від стін тхне пліснявою. Хотілося прокашлятися, щоб видихнути з себе цей сморід. У кімнаті було холодно. Тож Марта вирішила не роздягатися. Вона скинула кросівки й прямо так, як була з дороги, у джинсах й шкіряній куртці, залізла на ліжко. Скрутилася калачиком. “Я так і не зателефонувала мамі”, — крутилося в неї в голові. Проте вона не могла себе змусити відкрити повіки, які ніби налилися свинцем. А за хвилину дівчина заснула.

 

Їй снилося, що вона біжить лісом. Важкі й гострі гілки кололи її обличчя, зачіпали волосся. Від швидкого бігу пекло у грудях. Вона зупинилася, щоб віддихатися. Позаду неї на землі тріснула гілка. Серце підскочило аж до горла. 

Ноги самі понесли її вперед.

Вона відчувала, що той, хто за нею біжить, вже поруч. Чула його дихання в потилицю. Від швидкого бігу по спині стікали цівки поту. Він от-от наздожене, вхопить за плече…

Дівчина почула як завібрував її телефон. Вона потягнулася за ним до кишені й… прокинулася.

Її телефон вібрував поруч на ковдрі. На екрані висвітився номер мами.

— Я не зателефонувала, — Марта закусила губу. — Алло мам. Вибач… Так, уже на місці. Все добре. Це не виглядає як обман. Маєток і справді існує. Тут живуть люди… На тижні підпишемо документи. Я наберу тебе завтра.

Марта поклала слухавку. Надворі вже сіріло. Вона потягнулася до тумбочки й увімкнула лампу. Тепле помаранчеве світло розійшлося стінами, розганяючи тіні по кутках. Вона поглянула на годинник — десять хвилин до сьомої. Поспішно встала й підійшла до валізи, щоб перевдягтися.

 

Через десять хвилин Марта спустилась у хол. Там на неї вже чекав Артем. 

— Ви не проти випити по келиху вина перед вечерею, доки дівчата накривають на стіл?

Дівчина кивнула. Вона відмітила, що його очі здавалися бездонними. “Чорна безодня”, — подумала вона. Обличчя не видавало ніяких емоцій. Дивне відчуття суперечливості виникало у Марти, коли вона дивилася на нього. З одного боку — привабливий, широкоплечий, спортивний, сучасно одягнений. Такі чоловіки зазвичай комунікабельні, люблять дівчат, поводяться впевнено й розкуто. Артем же був холодним. Іншого слова й не підбереш — холодним, настороженим, скупим на емоції.  

Вони пройшли у вітальню. Марта присіла у м’яке крісло й натягнула рукави светра аж на пальці.

— Замерзли? — Більше стверджував, ніж запитував чоловік. Він підійшов до каміна. Розпалив. Потім повернувся й налив вина. Подав келих Марті. Уважно поглянув їй в очі. Складалося враження, що чоловік її вивчає.

— Ви, мабуть, жалкуєте, що у маєтка є інший спадкоємець? — запитала Марта.

— Як не дивно — ні, — усміхнувся чоловік й сів у крісло навпроти. — Я ніколи не сприймав його своїм. У нас з батьком був окремий будинок. Сімейне гніздо. А цей ми вважали додатковими витратами. Він потребував багато грошей на утримання. Раджу вам його продати після оформлення документів.

Марта подумала, що він не щирий. Що якби так вийшло, що в неї були багацтва й виявилося, що їх треба віддати комусь іншому, то навряд чи вона змогла б це сприйняти так легко. Але навіщо йому брехати?

— Пане, банош та палачінти з лекваром на столі. — Корделія махнула рукою в сторону дверей й вийшла з кімнати. Половиці під нею заскрипіли.

— Прошу за мною, — Артем піднявся з крісла. 

 

— Колись тут проводилися сімейні застілля, на яких збиралися всі родичі, запрошувалися друзі й знайомі впливові пани, — промовив він, коли вони зайшли до їдальні. 

— Цей будинок має історію. Я це вже помітила.

— І не просто історію, — голос Артема став схожим на голос гіда, який водить туристів по визначних і старовинних місцях — офіційний, добре поставлений, гучний. В очах загорілися іскорки. — Кожен камінь, що закладений у фундамент, кожна стіна, навіть кожна книга в бібліотеці не випадково там знаходиться. Зазвичай люди бояться таких маєтків. Бо їхні стіни пам’ятають не лише злети та любов, а й падіння та ненависть. Особливо цей замок.

— А що з ним не так? — її тілом пробігає холодок.

— О, я забув, що ви ще не читали листування вашої прабабусі з Дем’яном Малешем. І не знаєте всієї історії. Пропоную спочатку поїсти.

Марта кивнула. Її шлунок забурчав. Вона так втомилася з дороги, що заснула, не відвідавши їжу, яку їй принесли в кімнату. Дівчина сіла на запропонований стілець й поглянула на страви. 

— Це що зверху сир? — вона вказала глибоку тарілку з баношем.

— Бринза, — посміхнувся чоловік. — Взагалі банош готують на молоці, з вершками. Й потім ще додають шкварки та бринзу. Але я вегетаріанець. Вже давно не їм м’ясо й сало. Тому на кухні для мене готують спрощений варіант. Якщо це для вас проблема — прошу вибачення за незручності. Після мого від’їзду зможете їх перевчити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍