Саймон Шустер - Шоумен, Саймон Шустер

Того ранку Данілов був уже вдягнений, коли перша російська ракета влучила в авіабазу неподалік від його будинку у передмісті Києва — настільки близько, що шибки задеренчали. Удар, як потім згадував Данілов, приніс неочікуване відчуття полегкості[12]. Дружина з сином заздалегідь покинули місто, і Данілову було нестерпно жити самому й чекати нападу кожної миті. Тепер очікування добігло кінця, він знав, що робити, яким механізмам оборони давати рух. Погода в Києві того тижня стояла гарна, зовсім не характерна для кінця зими в Україні. Утім, дорогою до президентської резиденції туман поступився місцем дощу, і Данілов з посмішкою ввімкнув склоочисники на своєму броньованому Land Cruiser. Українці кажуть, дощ — то на удачу.

Приїхавши на Банкову, Данілов відзначив час — 05:11 — і затупотів сходами нагору, до кабінету Зеленського. Здивувався, побачивши на президентові свіжу білу сорочку. Одяг недоречний — і дещо нехарактерний. Усі знали про звичку Зеленського носити на роботу щасливий светр, зелений із чорним, що нагадував одежину з конвенту «Стар Треку». Утім, сьогодні, саме сьогодні, президент вирішив відмовитися від повсякденного стилю. Убрався ніби для виходу на сцену. Іншою несподіванкою виявилася поведінка Зеленського. Він був спокійний, голос рівний, повіки напівприкриті. Перша ремарка воєнного часу, з якою президент звернувся до Данілова, була та сама, що він годину тому зробив дружині: — Почалося.

Тоді поставив нецензурне запитання, яке важко перекласти з російської. Приблизно таке:

— Будемо духопелити?[13]

Тільки от на той момент духопелили здебільшого росіяни. Близько сімдесяти тисяч їхніх військових і семи тисяч бронемашин, залучених у початковій фазі вторгнення, просувалися до Києва з півночі обабіч Дніпра, що протікає містом[14]. То був бліцкриг, подібні напади Кремль застосовував у різні роки, і наслідки були нищівними. Під час операції «Вихор» 1956 року радянським силам знадобилося менш як чотири дні, щоб окупувати столицю Угорщини та повалити її уряд, лідера якого потім заарештували, катували, визнали винним у державній зраді на закритому судовому процесі та через два роки стратили на шибениці. Під час радянського вторгнення до Чехословаччини 1968 року країну за два дні було захоплено, а Прагу окуповано. Радянські спецпризначенці лише за кілька годин увечері 27 грудня 1979 року взяли приступом добре укріплений палац у Кабулі та вбили лідера Афганістану.

Данілов, завзятий читач військової історії, пам’ятав про ці прецеденти, коли намагався уявити план Кремля із захоплення України. Не вірив, що росіяни зможуть захопити й утримати всю країну. Надто вона велика, територія майже вдвічі більша за Німеччину, а воля народу до опору не допустить швидкої окупації. Однак Данілова непокоїв кабульський сценарій — блискавичний набіг на президентську резиденцію з метою полонити чи вбити главу держави. Уже не один день українські спецслужби стежили за трьома групами найманих вбивць, які мали знищити Зеленського. Усі походили із Чечні, регіону на півдні Росії, де мешкають найжорстокіші та найвідданіші спецпризначенці Путіна.

— Ми спостерігали за ними деякий час, — розповідав мені згодом Данілов. — Мали певну інформацію про те, що їм доручили ліквідувати нашого президента.

Щоденне зведення розвідки, отримане Даніловим 22 лютого, за два дні до вторгнення, містило детальні застереження про план диверсантів, і Данілов відніс надсекретний документ до кабінету Зеленського, повідомив про небезпеку. Однак президент відмахнувся. Він відмовлявся вірити, що у двадцять першому столітті, за три десятиліття після закінчення Холодної війни, наймані вбивці полюватимуть на чинного главу європейської держави. До того ж не міг уявити, що Путін розпочне повномасштабну війну, наземне вторгнення такого масштабу, якого Європа не бачила вже кілька поколінь.

— Тоді ми вважали, що це погрози, — казав Зеленський пізніше в інтерв’ю ВВС. — Ми говорили з розвідкою. З розвідкою і нашої держави, і з іншими партнерами. Всі бачили різні ризики[15].

Дехто із союзників у Європі, серед них лідери Франції та Німеччини, запевняли, що американські прогнози щодо вторгнення перебільшені.

— Союзники телефонували мені й казали: «Ми говорили з Путіним. Путін не нападе».

Вони помилялися. Рівно о п’ятій ранку за Києвом Кремль виклав на своєму сайті відео, де оголосив про початок вторгнення. На кадрах, знятих в обшитому дерев’яними панелями кабінеті, видно, як Володимир Путін, із червоними очима й пересохлим ротом, сидить і обома руками тримається за стіл, ніби потребує опори. У тій промові Путін, щоб виправдати війну, озвучив цілий список ворогів і претензій за кілька десятиліть — і жодного разу не вимовив прізвища «Зеленський». Путін також не назвав Україну своєю кінцевою метою. Натомість перші двадцять хвилин свого оголошення він зосередився на Сполучених Штатах, на війнах, які вони вели в Югославії, Лівії та Іраку, і на «фундаментальних загрозах», що їх США, за словами Путіна, становлять для Росії.

Від самого розпаду Радянського Союзу, сказав він, США вітали в альянсі НАТО усе більше й більше європейських країн, просуваючи цю, за його висловом, «імперію брехні» дедалі ближче до кордонів Росії. Військові бази НАТО тепер були в тих частинах Європи, які Путін вважав своїми законними володіннями, і він не дозволить Україні піти цим шляхом і досягти своєї мети приєднатися до альянсу. «На нашій історичній території, — заявив Путін, маючи на увазі територію України, — США із союзниками створили ворожу анти-Росію». Рано чи пізно вони б використали Україну, щоб розв’язати війну проти самої Росії, і з боку російської армії було би «безвідповідально» не ударити першою і не нейтралізувати загрозу.

Ця промова, як і багато інших тирад Путіна проти Заходу за минулі роки, була просочена брехнею та параноєю. Насправді США зі своїми європейськими союзниками довгий час відмовлялися запропонувати Україні чіткий шлях до вступу в їхній альянс. Лідери НАТО півтора десятиліття затягували розгляд запиту України про членство, а побоювання викликати незадоволення Путіна завадило їм надати Україні зброю, необхідну для захисту. Ці побоювання не були безпідставними. Якщо шлях Зеленського до влади 2019 року залежав від його популярності як коміка, то піднесення Путіна двома десятиліттями раніше було засноване на його перемозі у війні проти Чечні, маленької бунтівної республіки на півдні Росії, чиї міста у 1999–2000 роках він розбомбив дощенту, вбивши десятки тисяч цивільних. Це жорстоке підкорення народу Чечні разом з убивством її лідерів задало тон правлінню Путіна і віщувало його спробу вчинити так само в Україні. Доки західні лідери заламували руки та зважували ризик ескалації, Путін прийняв рішення напасти на Київ — і тією промовою не залишив світові місця для сумнівів щодо своїх намірів. Керівництво України, заявив Путін, це купка «геноцидних неонацистів»,