Естрела Асферіс - Сильніше за обставини, Естрела Асферіс

- Давно тут перебуваєш? - знову поставила я те запитання, на яке так і не отримала відповіді.

Нова знайома знову здивувала мене своєю відповіддю:

- Не знаю, збилася з рахунку. Тут час тече по-іншому, і немає заходу або сходу сонця.

Як це тут немає таких елементарних явищ? Цього просто не може бути. Я подивилася на небо, і помітила, що сонце так і не змінило свого положення, хоча, за моїми відчуттями, минуло щонайменше кілька годин. Дуже дивне місце.

Поки я намагалась отямитися, Ембер продовжила:

- Тут усе не те, чим здається. Наприклад, ті гриби - сильні галюциногенні засоби, заєць може виявитися лисицею, а дерево - чагарником.

Ось це я потрапила. Магія не працює, а все навколо під ілюзією. І як звідси вибратися і вижити в цьому місці - поки що невідомо. Але якось же Ембер дожила до моменту зустрічі зі мною, значить і в мене теж є шанс. Це якщо вона не ворожий шпигун, посланий по мою голову.

- А ти теж не та, ким здаєшся? -запитала я, вже сумніваючись у всіх об'єктах, що оточують мене.

Ембер відповіла без зволікання:

- Якраз я і ти зберегли власні форми, а всі ілюзії, що на нас були - зникли, як зникла й інша магія.

- Правда? - запитала я, засумнівавшись у її словах.

Те, що моя магія тут не діє, я знала, але якось не вірилося, що я постала перед незнайомкою у своєму реальному вигляді. Відтоді, як втекла від тітки, я завжди була під ілюзією.

- Ну, ти виглядаєш зараз як пересічний представник темних ельфів, дроу, - вимовила Ембер, шокувавши мене ще більше.

До цього я ще сподівалася, що моя ілюзія хоч якось, але працює. Тепер же я була практично беззахисна, якщо ворогові все ж таки вдасться потрапити сюди. Та й не факт, що Ембер не мій ворог. Моя параноя знову проявила себе у всій красі. Пора перестати ховати голову в пісок, і тікати від проблем. Тож я визнала правоту нової знайомої:

- Так, це моя зовнішність без жодних ілюзій, - погодилася я, і запитала: - А ти до якої раси належиш?

- Я людина. Маг. Вірніше, була ним колись, - відповіла Ембер із сумом у голосі.

Її слова внесли більше сенсу в ситуацію. Навіть її сум був зрозумілий. Усі маги, відрізані від своїх здібностей, майже не бачать життя без них, і мріють їх повернути. Адже всемогутність - це так приємно. Але багато хто не розуміє, де є сила, там має бути й відповідальність, насамперед перед самими собою, за те, що творять цією силою.

Поки я розмірковувала над особливостями магів, Ембер змінила смуток на зацікавленість:

- До речі, я бачила, як ти клала фляжку в рюкзак. Адже він магічний? Як ти змогла дістати і покласти її назад?

Я не звертала на це уваги, але справді, мені вдалося дістати з рюкзака деякі речі в цій аномальній зоні. Чому? Адже тут магія не працює?

Чи все ж таки якась її частина, нехай пасивна, але все ж таки працює? Цікаве припущення, але іншого в мене поки що не було. Його я і висловила Ембер:

- Припускаю, що якийсь вид магії тут усе ж таки працює. Можливо, щось із пасивного, як артефакти.

Ембер на деякий час задумалася, подумки прораховуючи, наскільки це можливо. Через кілька секунд вона видала:

- Схоже, що ти маєш рацію. Адже ти теж якоюсь мірою магічка?

На це я відповіла досить ухильно:

- Можна й так сказати.

Потім я згадала, що є та інформація, без якої тут просто не обійтися, і я запитала:

- Тут є щось їстівне?

Від Ембер пролунало:

- Так. Якщо не боїшся експериментів, то можна спробувати щось із того, що росте в цьому лісі. Ну або спробувати наловити рибу з річки. Вона недалеко звідси. Той струмок, де ти набирала воду, впадає в неї.

Її відповідь була цілком очікуваною, тож я, радше для себе, вимовила:

- Зрозуміло. Ну що ж, спробую.

Я була налаштована позитивно, згадавши, що не так давно придбала кілька корисних артефактів. Один був проти ілюзій, інший визначав отрути та інші не надто хороші речовини, а третій взагалі забезпечував надійний захист, щоправда, коли сам того хотів. Тож якось виживу.

Вже майже розвернувшись, щоб піти шукати їжу, я все ж на мить пригальмувала, вирішивши запитати те, що мене цікавило всі півгодини нашого з Ембер знайомства:

- До речі, чому ти сидиш на дереві?

Вона відповіла, знизавши плечима:

- Ну, внизу іноді ходять небезпечні хижаки. А оскільки відрізнити, хто ховається під ілюзією я не можу, як і захистити себе, то доводиться перебувати там, де вони мене не дістануть.

Я задумалася, а чому я за весь час, проведений у цій аномальній зоні, так і не зустріла жодного хижака? Чи може це бути пов'язано з тим, що ми, дроу - по суті самі хижаки? Ми ж ідеальні машини для вбивства. Тому я за весь цей час так і не побачила жодної тварини? Схоже на правду.

Визначившись із відповіддю на своє запитання, я запропонувала: