NikaLerina - Опанувати Елементи, NikaLerina

Розділ 3

Мама, ніби досвідчений ювелір, уважно крутила прозорий, насичено-червоний камінь у руці. В променях ранкового світла він кидав яскраві відблиски на стіни, і здавалося, що всередині рубіну б’ється якесь полум’я.

— В мене такого точно не було, — сказала вона, зосереджено нахилившись ближче. — Я б запам’ятала подібний камінь.

Вона заходилася шукати можливої пропажі у своїй колекції, що займала чималу частину комори. Скляні полички були заставлені дрібними шкатулками, у кожній з яких лежали розсортовані самоцвіти: від аметистів до бірюзи. Але все було на своїх місцях, тож жодної пропажі не виявилося.

— Може, ти нове щось купила й забула? — припустила я, спостерігаючи, як мама акуратно розглядає кожен камінець у колекції.

— Та ні, я б таке точно запам’ятала. — Вона зітхнула, завершивши свій обхід. — Та й тато не купував нічого подібного. Я вже запитала його зранку.

В голові відразу ж виринула думка, що кулон міг належати комусь із відвідувачів кафе, де ми вчора сиділи. Зрештою, офіціант приніс його нам, вирішивши, що це наша річ.

— Напевно, треба віднести назад у кафе, — сказала я, знову поглядаючи на яскравий рубін. — Хтось, мабуть, його шукає.

— Так, виглядає на річ, яку постійно носять на собі. Можливо, це родинна реліквія, — висловила припущення мама, обережно кладучи камінь назад у мішечок. — Тоді точно треба повернути.

Вона простягнула мені невеличку торбинку. Тепер камінь лежав у моїй руці, і я мимоволі відчула, що він дивно теплий на дотик.

— Дякую, — мовила я, опускаючи торбинку в сумку. — Після роботи забіжу туди.

Я кивнула й швидко вийшла з кімнати. Сьогоднішній день обіцяв бути насиченим, тож треба було поспішати.

Після всіх робочих зустрічей я вирішила заїхати в кафе на таксі. Адже автобусом в годину пік було надто незручно, а в метро в цей час спостерігалося суцільне безумство.

Коли відчинила двері й увійшла всередину, людей було ще небагато порівняно з вчорашнім вечором. Помітивши того ж офіціанта, я підійшла до нього:

— Вибачте, ви вчора передали нам оцей мішечок, але ми нічого не губили. Можливо, власник ще знайдеться, — я простягнула йому знахідку.

— Доброго дня. Я не розумію, про що ви, — офіціант подивився на мене здивовано.

— Як це? Ви ж вчора самі винесли нам цей кулон і сказали, що ми залишили його на столику. Це не наше, заберіть!

Я спробувала знову простягнути йому мішечок, але хлопець раптом відсахнувся, озирнувся й негайно сховався в кімнаті для персоналу.

“Що за маячня?” — подумала я, залишившись на місці з торбинкою в руках. Учора він сам же його приніс, сам же й віддав.

— Пані, перепрошую, я випадково підслухав вашу розмову, — озвався чийсь голос позаду.

Я швидко обернулася й побачила чоловіка, який учора привернув увагу Ліни. Зблизька він здавався ще вражаючим: шкіра була світла, волосся насиченого темно-червоного кольору, а очі… Їхній колір теж був червоним.

— Це що, лінзи? — вирвалось у мене.

— Що? — він ніби розгубився на мить.

— Ну… ваші очі. Вони червоні.

— Оу…точно, за це я кхм... так, лінзи, — відповів він швидко, трохи опустивши погляд.

— Ясно… — протягнула я, відчуваючи, як всередині закипає цікавість, але вирішила не заглиблюватися.

Чоловік провів долонею по своєму довгому волоссю й кивнув на мішечок:

— Ви знайшли мою пропажу.

— О, справді? Чудово. А вам пасує — під… ну… — я махнула рукою, натякаючи на його зачіску. — Цікавий стиль ви обрали.

— Так… стиль, — він знизав плечима. — То віддасте кулон?

— Звичайно, тримайте.

Він узяв кулон, і в ту ж мить нас ніби пройняв легкий електричний розряд. Я відсмикнула руку, потираючи її там, де найбільше відчула поколювання.

— Ауч, вибачте, — сказала я, опустивши погляд на долоню. — Напевно, це статика, мабуть, натерся в цьому мішечку.

— Дякую, — коротко відповів він, тримаючи кулон у руці й пильно вдивляючись то в мене, то в мою руку, то знову в камінь, постійно переводячи погляд по колу.

— Головне, що хазяїн знайшовся. Не губіть більше. Бувайте, — сказала я на прощання й швидко вийшла на вулицю.

Вдома на мене чекала купа справ, а ввечері — нові завдання. Я зітхнула, замовила ще одне таксі й рушила додому, сподіваючись, що хоча б на ніч рука перестане турбувати своїм нестерпним свербежем, котрий знову мене почав діставати.

Десь у темному провулку 2

У тому ж місці, ті самі чоловіки стояли в збентеженні від несподіваного зізнання свого брата. Атмосфера раптом стала важкою, неначе в повітрі згущувалася тривога. Вони довго чекали цього, та все ж були переполохані від його слів.

— Мій Елемент проявився, — мовив він похмуро. У голосі не прозвучало ані крихти радості, натомість інші брати помітно пожвавішали.

— Це підтвердилося, нарешті! — промовив один із них, відчутно полегшено зітхнувши. — Коли ти нам її покажеш?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍