NikaLerina - Опанувати Елементи, NikaLerina

— Ну звісно, — багатозначно протягнула Ліна, а потім тихенько додала: — Просто не хоче, щоб ми помітили.

Ми всі знову розсміялися й повернулися до наших страв. Кафе було прекрасним: видно, що облаштоване зі смаком, а їжа тут — неймовірно смачна. Хоча, можливо, я просто дуже зголодніла.

— Дівчата, караул, мені треба бігти. Завтра все розповім, па-па! — Ліна різко підхопилася зі свого місця й швидко вибігла з кафе.

— Це що таке було? — здивовано прокоментувала Неллі, дивлячись їй услід.

— Теж гадки не маю. Хтось написав і вона побігла, ніби ужалена. Можливо, дійсно щось невідкладне, — задумливо мовила я, продовжуючи жувати бургер.

— Та сама ж нас сюди й покликала… Дивно, але нічого, — знизала плечима Неллі.

Ми повернулися до вечері. Я замовила собі ще одну віскі-колу, а Неллі — другий коктейль. Вечір обіцяв бути приємним, тож чому б не розслабитися?

— Ну що, розкажи мені краще про свій новий проєкт. Я бачила, які ти казкові ілюстрації викладала в сторіз.

— О, там така краса вийшла! — зраділа я, відсунувши порожню тарілку. — Автор хотів щось фентезійне, з ельфами і драконами, причому досить детально. Він надіслав спочатку згенеровані ШІ-зображення для натхнення, а я вже доопрацювала все в потрібному стилі.

— Ух ти. А скільки часу це зайняло?

— Кілька ночей майже без сну, якщо чесно. Але результат того вартий.

Неллі усміхнулася й провела поглядом офіціанта, що якраз ніс піднос із десертами до сусіднього столика.

— Може, й ми щось солоденьке візьмемо?

— А давай. Я якраз подумала про чізкейк.

Ми замовили все в офіціанта й продовжили сидіти. За весь цей час свербіж у руці не полишав мене ні на мить. Ніколи раніше він не тривав так довго, зазвичай усе закінчувалося за пів години активного печіння. А зараз я вже не могла всидіти на місці — хотілося роздерти шкіру й просто плакати.

— Ти не проти, якщо я теж уже піду? — тихо запитала я в Неллі. — Страшенно втомилася сьогодні.

— Ти що, звичайно. Якщо чесно, я вже сама ледве тримаюся на ногах, — погодилася вона.

Чудово, отже все вирішено. Ми швидко оплатили рахунок і вийшли на вулицю. Настав час додому.

— Зачекайте, будь ласка! — за нами вибіг офіціант. — Ви залишили на столику мішечок.

— Що? Який ще мішечок? — здивовано перепитала я. — У мене нічого не було.

— Це не наш, напевно, — сказала Неллі.

— Але ж це був ваш столик, і після вас там ніхто не сидів.

— Ну, давайте, — вона взяла мішечок із рук офіціанта.

Хлопець повернувся назад, а ми з Неллі з цікавістю оглянули знахідку. На її долоню впав невеликий кулон із рубіном.

— Це, мабуть, твоє, — сказала Неллі, протягуючи кулон мені. — В тебе ж мама збирає подібні камені. Може, випав із кишені?

— Та я ж, здається, нічого не брала… — задумливо відповіла я. — Ну добре, давай. Запитаю вдома, може, й справді мама залишила мені, а я про це забула.

Я взяла мішечок і поклала в сумку. Мати дійсно колекціонувала різні камені, відводячи їм окреме місце в квартирі. Але мені здавалося дивним, що я, не помітивши, принесла з дому цей кулон. Може вона поклала в сумку доки я збиралася. Та зараз не було сил розбиратися. Хотілося лише скоріше дістатися додому та зняти напругу з руки, яка вже почала викликати відчуття справжнього божевілля.

Останнім часом у боротьбі зі свербежем почала допомагати холодна вода. Я просто тримала руку під крижаною струєю, і на кілька хвилин ставало легше. Проте я не мала жодного уявлення, наскільки дієвим міг бути цей спосіб у довгостроковій перспективі.

Додому я дісталася досить швидко. Гучні голоси підказали, що батьки досі не сплять і дивляться якийсь фільм у вітальні. Не хотілося їх турбувати, тож тихенько пройшла коридором і зачинилася у своїй кімнаті. Зараз би тільки не потрапити під мамині розпитування, бо день був важкий, а завтра чекала купа справ.

Діставши з сумки зарядний пристрій, я випадково намацала невеличку торбинку. Вже й забула про неї. Витрусила вміст собі на долоню. Звідти випав кулон із рубіном — прозорий, насичено червоний, в світлі нічника він виблискував так яскраво, що я на кілька секунд затамувала подих.

Хто взагалі носить такі камені? Ніколи не бачила нічого подібного у нас вдома. Завтра обов’язково запитаю маму, можливо, це частина її колекції. Зараз же хотілося лише впасти в ліжко й забути про все. Укритися ковдрою та відпочити від безкінечного свербежу, роботи, та маминих настанов.