Галина Левтер - Ванілька , Галина Левтер

Чесно, надіялася, що мій Мудрагелько, покине ту торбу, забере смаколики і вшиється з дівочих  ясних очей.

Я вийшла, бочком-бочком і втікати. Тітоньки з переповненими сечовими міхурами були готові вилити на мене потік проклять. 

Омелян ніби знав, що я буду займатися бігом. Спіймав за руку і потягнув на вихід.

Я не бажала говорити. Він теж мовчав. Правда нацупив темні окуляри, аби солідніше виглядати. Сором за мармизу взяв. Все -таки дівчину вів за руку. Я тоді не допедрала, що ми як парочка пливли вулицями.

Мій Мудрагелько не молов дурниць. Взагалі, як в рот води набрав. Спокійнісінько довів мене  з поліклініки до провулку, під мою хату.  Цілісіньких п'ятнадцять хвилин  топали разом! Потім він відпустив мою руку і виплюнув воду за рота.

Я як розсміюся:

— Ну ти і кадр, мій Мудрагельку.

Він на мить оторопів. Дивився на мене величезними витрішками, ніби перед ним не дівчина, а круасан з ванільним кремом!

— Ванілько…— видно над чимось серйозним задумався, а потім видав чергову дурницю, — Ти така кумедна! Держи торби і бувай!

Я кліпала очима, не розуміючи того дивного прощання.  Стояла під хвірткою, прокручуючи наші розмови. Що я  ляпнула аби Омелянко так вмовк?

Я і не помітила, як  мій Мудрагелько став «моїм».