Олексій Михайлович Волков - Шпиталь, Олексій Михайлович Волков

— А ти менше язиком плещи, — порадив лікар. — І санітаркам не обов’язково знати, для чого він тут.

— Лікарю, я по-вашому зовсім дурна? — обурилася вона.

— Не зовсім, — згодився той. — Каву вмієш добре варити. І торт, отой що з безе, також нічого.

— І все?!

— Не волай, мера збудиш. Гадаю, що не лише це. Але того я, на жаль, не пробував.

— Хотіли б — давно попробували б.

— Ой… — скривився Дольний. — Службові романи не в моєму стилі. Ти ж знаєш. Хоч би нікого більше не привезли до ранку. Спати хочеться… І не діставай його. Тобі воно треба?

Зітхнувши, Оксана пішла до дівчат, а Дольний узяв ручку і підсунув до себе поки що чисту історію хвороби з прізвищем «Замрига».

Літак плавно приземлився на американську землю, і щасливі пасажири за кілька хвилин вже прямували до пропускного пункту.

— Пане Лужний, яка мета вашого візиту в Сполучені Штати? — запитав митник.

— Їду на наукову конференцію до Бостона, — відповів Вадим.

— А де ви працюєте?

— Дніпро, фізико-технічний інститут, доцент кафедри твердих металів. Там усе зазначено.

— А чому тут не вказано місце проживання?

— Я гадав, це не важливо, — пояснив Вадим, відчуваючи як цей нудний американець дратує його дедалі більше. — Мене обіцяли влаштувати.

— Хтось має вас зустрічати? Ви не знаєте. Окей. Ми з’ясуємо, чи є ваше ім’я у списках запрошених на конференцію.

Неприємне передчуття утворилося десь попід грудьми і почало розтікатися по тілу. Отакої. Чого треба цьому прищові? Ситуація виходила з-під контролю. Чекати довелося з годину, поки його закликали до віконця.

— Ваші документи викликають підозру, — безбарвно пояснив перекладач. — Ви не можете бути допущені до в’їзду у Сполучені Штати.

— Як це не можу?! — обурився Вадим. — Ви жартуєте? У мене віза, видана вашим посольством! Доповідь на конференції!

— Віза сама по собі не дає права на в’їзд, — відрізав той. — Якщо ви наполягаєте, ми перевіримо її справжність. Але вам доведеться чекати.

Найближчі вісім годин виявилися нестерпними. Блідий від хвилювання, замучившись курити, з головою, наче порожня діжка, Вадим витяг подаровану щасливішим сусідом книжку, сподіваючись хоч якось відволіктися. На першій сторінці красувався дарчий напис, зроблений невідомо чиєю рукою й не знати кому:

Казав я — від долі не втечеш. А Ви не вірили. Бажаю Вам наступного разу вчасно втриматися від бажання погратися з нею.

У відчаї Вадим затулив обличчя руками.

— Просипайся, лєнтяй! Вставай, скотіна! — різкий рипучий голос давив на вуха, відбиваючись від голих стін. — Сколько можно? Утро на дворє! Вставай, сволочь! Одєвайся і іді зарабативай дєньгі! Бистро подні…

Рука Дольного намацала мобілку на столі й натисла кнопку. Запанувала тиша. Перекрутившись на інший бік, він натяг ковдру на голову, але за кілька хвилин таки всівся на канапі, протираючи очі. Ноги вступили в капці, руки потрапили до рукавів халату і, хлюпнувши водою в обличчя, реаніматолог посунув коридором, відповідаючи собі під ніс на вранішні вітання персоналу.

— Як спалося, дівчата?

— Доброго ранку, лікарю. Фігово.

Невдоволений вигляд Оксани змусив здивуватися.

— Не зрозумів… Відділення майже порожнє! Хто не давав?

— А он… мер ваш.

— Ну-у, він такий самий мій, як і твій. Чого хотів?

— А чортзна. Півночі крутився. Потім по телефону тріпався. У реанімації мобіли відбирати потрібно, доктор. Потім хропів. Це жах! Бідна його жінка! А тепер спатиме до обіду.

— Не спатиме, — рішуче промовив Дольний, беручись за дверну ручку. — Режим є режим. Буди його і зроби нарешті кардіограму, тільки учорашнім числом познач. Інфарктний хворий повинен мати кардіограму.

— От ви й будіть, — пхинькнула вона. — Мене він зараз не хочу казати куди пошле.

Зітхнувши, Дольний увійшов до палати. Замрига спав, відвернувшись до стіни.

— Віталію Івановичу, підйом! Будемо лікуватися.

Усередині все завмерло і лячна думка простромила свідомість. Грудна клітка пацієнта не рухалася. У палаті стояла гробова тиша. У нестямі лікар кинувся до ліжка і схопив пацієнта за плече, повертаючи до себе. Обличчя Замриги було синє, язик вивалився крізь набряклі губи.

Він був мертвий.

Відбувалося щось непередбачуване. Ця країна нараховувала сотні мільйонів громадян, як своїх, так і чужих, проте ці двоє не бажали миритися з думкою, що у ній без проблем поміститься ще один нещасний лікар з тонучої дірявої посудини у центрі Європи.

— Ми вже звернулися до Бостонського університету. Серед організаторів конференції немає осіб, що, як ви стверджуєте, повинні вас зустрічати. Вашого імені немає у списках…

— Та хіба ж це проблема? — зірвався Вадим. — Зупинюся в готелі, доки не з’ясую, у чім справа. Я спроможний платити за проживання…

Але його не бажали слухати:

— Усе це свідчить, що документи підроблені, і ви не можете бути пропущені на територію Сполучених Штатів.

Жах паралізував його свідомість.

— Але послухайте… у мене віза! Вона що — також підроблена? Ви зриваєте міжнародну конференцію!

— Якщо ви відмовляєтеся добровільно залишити територію та сісти у літак, вас доправлять туди у примусовому порядку.

З кімнати у протилежному кутку величезної зали двоє поліціянтів майже винесли попід руки Стихаря. Той впирався і перебирав ногами, проте це не заважало його просуванню у напрямку виходу.

— Беззаконня! Де ваше хвалене цивілізоване суспільство? Не маєте права! Пустіть мене! У мене віза! Якщо тітка помре без мене, це буде на вашій совісті! Я звертатимуся до міжнародного…

Волання колеги поступово стишилися. Обоє запитально глянули на Вадима.

— Не варто, — промовив той чужим вбитим голосом. — Я вже якось сам.

Із кам’яними застиглими обличчями головний лікар і Дольний пройшли крізь приймальню до кабінету. Кинуте на ходу «мене немає, усі — до Полянської» змусило секретарку втягти голову в плечі.

— Ви розумієте, як тепер усе повертається? Нам кранти. Принаймні, мені — точно.

— Присядь, Толю, — змучено вимовив Костогриз. — І давай спокійно. Коли і хто його останній раз бачив живим та здоровим? О котрій годині?

— Та яке це зараз має значення?! — зірвався Дольний. — Його повезли до обласної судмедекспертизи. Розтин робитимуть експерти! В них розмова коротка. Хоч від чого б помер, але, судячи з вигляду тіла, смерть таки настала від інфаркту, і на нас повісять ненадання допомоги. Ви що, не розумієте? У нас навіть кардіограми немає, жодного аналізу! На ньому жодного сліду від ін’єкції! У хворого, привезеного до реанімації з інфарктом. І тепер вже не липовим, можу вас завірити… Він помирав, а ми спали. Ось за це мені доведеться відповідати.

— А ти вже не міг цієї кардіограми зняти! — прикро зауважив головний. — І аналізи зробити.

— А може ще й дефібриляцію мав провести?! — волав реаніматолог. — Ви мені здорову людину привели! Можновладця, який усі