Олексій Михайлович Волков - Шпиталь, Олексій Михайлович Волков

— Загалом звичайна для нашої ментальності, — розвів руками Валігура. — Своя сорочка нашому брату українцю завжди ближча до тіла.

— І що робити?

— А що будете робити? — не зрозумів слідчий. — Висновок судмедексперта, я так зрозумів, збігається з вашими діагнозами. Працюйте спокійно. Докучатимуть, звичайно, але що поробиш…

— Докучатимуть?! — похитав головою Гайда, — це слабо сказано. Роботу паралізують. Купа паперів, запитів, комісій… Це ж неможливо.

— А жити в неможливих умовах — це також наша ментальність, — сумно промовив слідчий, чухаючи голову.

М’яке і водночас потужне гудіння літака за інших обставин могло б заколисати. Не той випадок. Збудження відчувалося в усьому. Невідомість лякала.

— С-слава тобі Господи…

Відчувалося, що у сусіда поряд настрій зовсім інший.

— Так, схоже, летимо, — стримано згодився Вадим.

— Летимо! Не те слово! Я вже не сподівався, чесно. Гадав, узагалі ніколи.

— Ну… В мене така медсестра була, Валя, — підтримуючи розмову, поділився Лужний, — також не вірила. А тепер… Давно вже «там» своя. Хоч і не за фахом. Але назад не хотіла б.

— Стоп… ти що — лікар? — здивувався сусід. — То будемо знайомі. Олег Стихар. Взагалі-то окуліст.

— Вадим… — вони потиснули руки. — У минулому житті був хірургом. Поки не прийшов пеемсдец.

— Такого мату ще не чув, — не зрозумів той. — Як-як?

— А це не мат, — пояснив Лужний. — Пе-ем-с-де-ц. Центр первинної медико-санітарної допомоги, основний елемент медичної реформи. Тільки буква «це» мала би бути на початку, а вона у кінці, як і належить, тому що… справді тепер пеемсдец усім.

— Класно, — засміявся Стихар. — Не чув, їй-Богу. Та годі вже рипіти! Тобі не однаково, що там тепер буде? Життя продовжується. Слухай, а у тебе в Штатах є хтось, чи на голому місці збираєшся?

— На голому, — зітхнув Вадим. — Я тепер взагалі на голому. Кажу тобі — то було минуле життя. Усе з нуля. А що за книжка? «Привиди безіменного замку»… Я на детективах помішаний. Можна?

— Бери, — простяг той. — У Нью-Йорку віддаси. Побачимось же напевно?

По тісній кімнаті з нескінченними книжковими полицями вправно їхав інвалідний візок. Діставшись столу з комп’ютером, Журбенко торкнувся клавіш.

— Ось так, Ігорку, не я це вигадав. Серйозні люди. До того ж, не наші.

— Ну, Юрію Васильовичу, — пошкріб голову Цекало. — Відчуваю, своїми аргументами ви нас доконаєте. Костогриз зі свого боку, а ви зі свого.

— Справа добровільна, — розвів руками інвалід. — А ви б якось так, без фанатизму, спокійно. Тихше їдеш — далі будеш. Ти ж розумієш, якщо шпиталь на два дні без води залишається, — що йому робити? Я б теж лютував.

— Та цю трубу ще за царя Гороха закладали! Їй сто років, не менше. Ми взагалі її не чіпали. Якби не рвонуло, він би й не знав про наші справи.

— Не має значення, — відрізав Журбенко. — За будь-яких обставин треба якомога менше метушні та звуку. А у вас уже, бачу, якийсь психоз почався. Нетерпець. Наче у дешевому романі. Не будьте як діти, гаразд? Я ж просив — по-серйозному. Або без мене.

— По-серйозному, — упевнено відповів Ігор.

— Давайте, серйозні, кому чай кому кава, — дружина Журбенка поставила на стіл печиво.

— Дякую.

— Ось поглянь, — продовжував інвалід. — Оце з праць Мак-Брайна, а оце з Хофмана. Ось карта, складена одним, а ось — іншим. Порівняй. Практично те саме. Особливо стосовно східного напрямку. А Хофман та Мак-Брайн одне в одного не списували — гарантія. Вони розходяться в усьому, починаючи від значення ордену тамплієрів у світовій історії. В усьому, крім цього. Розумієш? І обидва посилаються на серйозних археологів. А ось монастирі, які будували тамплієри за межами Франції у східному напрямку. Ось цей — наш, нижньороздольський. Поза сумнівом.

— А ще десь пошукати? — припустив Цекало. — Не по істориках, а хоча б по тих самих археологах?

— Пошукаємо, — пообіцяв Журбенко. — В інтернеті цього вистачає. А тепер дивися сюди. Це вже моя карта. Сам склав. Тут дані про всі знахідки скарбів тамплієрів. То про «сорок возів» згадується у восьми випадках. У восьми випадках археологи вважають, що знайдене — це те, що вивозили храмівники у 1308 році, коли Філіп IV, висловлюючись сучасною мовою, наїхав на них. Зауваж — тамплієри намагалися вивезти скарби до віддаленіших монастирів. Ті, де потім щось знаходили, розташовані на значній відстані від Франції. Бачиш по карті?

— Можливо… — згодився Ігор.

— А наш у цьому ряду взагалі останній. Далі храмівники ніколи не бували. Далі — Русь.

— Сорок мінус вісім — тридцять два, — бурмотів під ніс Цекало.

— Та багато, багато ще залишилося, — засміявся Журбенко. — Тобі вистачить.

— Я не про те, — знітився Ігор. — Припускаю імовірність, що один з возів справді тут.

— Імовірність велика, — запевнив той. — Монастир, про який ідеться, якщо він справді «наш», заклав наближений магістра Гійом де Шалон, коли вирушав у хрестовий похід. І це також достовірно. Він же ж так само брав участь у вивезенні скарбів із Тампля. Про це є як у Хофмана, так і в Мак-Брайна. Скажи, куди ще йому везти золото, як не у власноруч закладений монастир, де знає кожен закуток підземелля?

— Невже це справді можливо? — замріяно вимовив Ігор. — Я от думаю іноді — ми хворих оглядаємо, оперуємо, всяку маячню пишемо, на горіхи отримуємо… А у цей час під нами, десь глибоко-глибоко… Але ж усе перекопано, і не один раз. За стільки століть хто тільки не шукав!

— Це тому, що висловлюючись знову-таки по-сучасному, лохи шукали. Отакі як ви з Ромком.

Ніч огорнула будинок, та їм не в голові були як пізня пора, так і завтрашній напружений день. У вікні будинку колишнього анестезіолога ще довго світилось.

— Як почуваєтесь? — запитав Дольний, увійшовши до палати, де на секондхендовому ліжку лежала віп-персона.

— Нормально, — сухо відповів Замрига, відклавши газету.

— Я до того, що ніч насувається. Може, що потрібно?

— Усе гаразд. Де туалет, знаю. Смердить трохи, щоправда, і тісно у ньому. Чи ви хочете, щоб я на судно ходив?

«Заким ви не з’явилися, не смерділо», — подумав Дольний.

— Для вас навіть справжню, ще радянську «утку» можемо знайти, — пожартувала Оксана. — По теперішніх часах дуже великий дефіцит.

— Ні, дякую, — невдоволено відповів мер. — Усе гаразд.

— Ну, ночуйте.

Вони пішли до ординаторської, де Оксана дала волю роздратуванню.

— Ще те цабе, — згодився Дольний. — Щуряка чистопородний. І не розуміє, що якби справжнім був його інфаркт, то їй-Богу мало б значення, тягнути цю тушу п’ять хвилин сходами, чи за секунду підняти на ліфті. А ліфт двадцять років не працює. І бабла на ремонт він не виділить, поки справжнього інфаркту не дочекається. Скільки ми його триматимемо?