Олексій Михайлович Волков - Шпиталь, Олексій Михайлович Волков

подалі з цієї помийної ями. Так, скінчився «великий» хірург Лужний, уяви собі. Мами вже рік як немає…

На тому кінці вочевидь щось довго пояснювали, з трубкою біля вуха він спустився вниз, вийшов на вулицю і закурив.

— Та усе буде гаразд. Ще жоден, хто туди виїхав, не шкодував. Уяви собі — я за паперами доцент із фізики і їду на симпозіум до Бостона! Звісно, справжні. Хлопці недарма бабки беруть. Там вже житло зняли, проплачено за півроку і робота якась є. Знала б моя матуся, на що квартира пішла… Ну, дасть Бог, може й побачимося в Штатах. Удачі тобі!

Випустивши дим, він знайшов номер, позначений «Алла». Скинув, а потім набрав наново. Палець так і не торкнувся кнопки виклику, натомість натиснув команду «стерти». Потім на екрані з’явилося зображення жінки з каштановим волоссям. Телефон двічі перепитав, чи впевнений господар у своєму рішенні. Так, упевнений більше, аніж будь-коли. Все. Шляхи відрізано.

А за хвилину почалася реєстрація пасажирів на рейс до Нью-Йорка. Гуркіт літаків бентежив душу, а вогні манили, створюючи тривожний настрій. У сорок п’ять починалося нове життя.

Ноші з огрядним тілом ледве тягли вузькими сходами на третій поверх. Санітарки схопилися за легший кінець, двоє ж плечистих водіїв, які тримали ноші «в головах», ледве розверталися на вузьких сходових майданчиках. Авдієнко, лікарка «швидкої», вже була на місці. Вона тихо промовила Дольному, який чергував у реанімації:

— Схоже, інфаркт. Каже — гострий біль та задишка. Раптово.

— Що кололи?

— Хотіла дексалгін, промедол та гепарин, — сказала вона. — Та він відмовився… Так і привезла.

— Такого пацієнта нам якраз бракувало, — сплюнув Дольний. — Все життя мріяв, щоб міського голову привезли. Доведеться обласних професорів викликати, забаганки вислуховувати…

Ноші заносили до палати.

— Все гаразд, — вів своє пацієнт, — усе нормально. Вам дзвонив Костогриз?

— Ну ось, починається… — стиха промовив реаніматолог. — Подайте мені головного лікаря, викличте професорів… Та куди ж ви встаєте? Не можна! Лежіть! Ганю, кардіограму!

Мер Замрига сам переліз із нош на ліжко. Одна медсестра готувала крапельницю, інша налаштовувала кардіограф.

— Шановні, усе гаразд, не бігайте! Мені вже краще. Де Костогриз? Покличте мені вашого головного!

— Головлікар не лікує кардіологічних хворих і не працює по ночах — дохідливо пояснював Дольний. — Зараз йому повідомлять. А тим часом робіть, що вам кажуть, будь ласка! Від цього залежать ваші життя і здоров’я!

Костогриз влетів буквально слідом за пацієнтом.

— Ну, ви вчасно, Григорію Віталійовичу! Тут Замригу привезли, то ж цілком законні концерти. Дай мені головного, а зараз ще буде — палату з джакузі…

— Тихо, не репетуй, — наказав Костогриз. — Спокійно. Двері зачини. Ось так. А тепер сідай і слухай. Отже, оформляєш його за усіма правилами і нехай лежить днів зо три. Зрозумів?

— Та ніби вже лежить… — розгубився Дольний.

— От і добре. Історію хвороби заповни і нехай спить.

— Це що — маски-шоу? — почав здогадуватися Дольний. — Липовий інфаркт? Догрався нарешті мер? Десь на хвоста йому стали? Прокрався, отже…

— Щось на зразок того, — згодився головлікар. — Принаймні, схоже. Просить пару днів відлежатися. Ну… це не наша справа. Каже — нічого серйозного. Ну, ти зрозумів.

— Я-то зрозумів, — похитав головою Дольний. — А от чи зрозуміє він, коли я зі своїми гризотами до нього прийду?

— Кардіограф знову барахлить, — зазирнула до них медсестра. — Везти до іншої палати?

— Не везти.

— А… як…

— Ніяк. Відбій. Йдіть вечеряти.

— І з персоналом поменше розмов, — додав Костогриз, коли двері знову зачинилися. — Бо завтра кожна санітарка знатиме, що ми Замригу переховуємо. Зранку для проформи зробиш йому ЕКГ, аналізи. Куди ж нам подітися? Усі від них залежимо.

— Врятуємо свого чиновника від чужих, — з розумінням хитнув головою Дольний.

— Ось-ось. До речі, обіцяв проспонсорувати дещо. Вважай, новий кардіограф вже у тебе. Та й ремонтну бригаду тепер дадуть. Відкоси на тих клятих вікнах хто робитиме? Скоро через них сам до тебе потраплю.

— Обіцяти — це вони майстри, — без особливого ентузіазму промовив лікар. — Поживемо — побачимо.

Гайда сидів за столом навпроти старшого слідчого прокуратури і розпачливо постукував пальцями по коліну, поки господар кабінету, Валігура, читав папери.

— Дмитре Івановичу, візьміть під свій контроль, — попросив відвідувач. — Ви єдина твереза людина у цій системі. Я прошу.

Дочитавши до кінця, слідчий відсунув папір і потер перенісся, а потім промовив:

— Ну, для мене якраз нічого дивного у цій ситуації немає.

— Ви так вважаєте? — здивувався Гайда. — Це так має бути?

— Просто знаю цю кримінальну справу, так би мовити, зсередини. Вони ж недалеко від мене живуть, Огури ті нещасні. Хлопець ріс без батька, у хаті повна бідося. Ганя ця, його мати, працювала день і ніч, хлопцем стара баба опікувалася. Коли той підріс, почалися проблеми. Щодня «пиво», компанії, прийде бувало серед ночі і починає усіх «строїти», вікна бити так, що сусіди навкруг не сплять. Брат тієї Гані завжди приходив, допомагав, намагався хлопця приструнити, ну а той його зненавидів. Потім узяв за правило ножем вимахувати. Я сам двічі до них наряд викликав. То вона щораз на другий день відмовлялася — нічого не було і крапка, відпустіть сина. Я казав їй — рано чи пізно когось заріже. Але ж такі як вона живуть на рівні інстинктів. Головою далі хліва не думають. Так і сталося. Той самий брат її і постраждав.

— Ну, це я все розумію, — згодився Гайда. — А ми до чого? Що могли, те робили. І вона бачила. І претензій не мала. Навіть потім — «дякую, дякую»… А тут раптом…

— А тут раптом світить її сину в'язниця по повній програмі, — продовжував слідчий, — за навмисне убивство. І логіка її теляча підказує єдино можливий варіант. Брата вже не повернеш, то хоч би син не сів. Будь-яка мати цього б не хотіла. Тільки нормальна з дитинства свою дитину від тюрми рятує, а така — коли вже грім вдарить. Але тепер головне — щоб не сів. Тільки як людина від ножа гине, то хтось повинен відповідати. Є у нас спритні адвокати, котрим за їхню безпринципність місце на панелі. Як добре заплатять — то готові на все. От і навчили. Давайте провину за смерть вашого брата на лікарів повісимо. Ну, зрозуміло, винен син, що руку на дядька підняв. Але ж на той світ його не спроваджував! Якби нормально лікували, був би живий. То ж пишіть заяву, що вони профнепридатні, і будемо це в суді доводити. А тоді, дасть Бог, отримаємо лише за хуліганство, і аж ніяк не за навмисне убивство.

— Убивці ж — у білих халатах… — нарешті