Олексій Михайлович Волков - Шпиталь, Олексій Михайлович Волков

— Так, дякую. А це що?

— Це для вас. Зараз великий дефіцит. Усі розтягли, йдуть додому — беруть з собою, а повернути забувають… Час вам на ноги ставати. Спочатку з ними, а за якийсь місяць-півтора…

— Місяць?! — Галя всілася на ліжку — Ви жартуєте?

Сівши поруч, лікар взяв її за руку.

— Ну що таке місяць? Я б вас тут і на два залишив. Ні, звичайно, видужуйте швидше, але… — Його велике обличчя густо почервоніло. — А це також вам. Вітаміни для скорішого одужання. Наше, нижньороздольське. З мого саду.

— Ну, ви знову… — похитала головою вона. — Це я мушу вам коньяки та цукерки нести, коли вже на те пішло.

— Та ви що! — обурився лікар. — Я б і не взяв. Ні, звичайно приємно, коли пацієнти дякують, але зараз не той випадок. З вами по-іншому. До речі, я алкоголь і не вживаю. Ну, майже.

— Ну, тоді ви молодець, — мляво усміхнулася Галина.

Медсестра Женя зазирнула до палати. Її «мишаче» обличчя скривилося і вона невдоволено промовила:

— Андрію Івановичу, будь-ласка у дванадцяту до Матвійчучки.

— Іду, — не обертаючись буркнув лікар.

Та вона не вгавала:

— Це терміново. У неї пов’язка змокла.

— Я ж сказав — іду! Нехай би до крамниці менше бігала, тоді би пов’язка і не змокала. Беріть до перев’язочної.

Розмова у палаті розладилася, обличчя лікаря виглядало розчарованим.

— Ну ось… Шкода, треба йти. Якщо чесно, мені навіть поговорити ні з ким. — Він знову обережно торкнувся руки своєї пацієнтки, — так іноді потрібно, щоб тебе бодай вислухали! На жаль, немає кому.

— Так вже й немає! — засміялася Галина. — Он бачили, як медсестри на вас задивляються? Оця б точно вислухала, можете мені повірити. І не лише…

— Хто, Женя?! — у нього мало не відібрало мову. — Оця миша в халаті! Хоча так, звичайно, ви гадаєте, що на краще я не заслуговую.

— Андрію Івановичу! — вигукнула Галина. — Я зовсім не це мала на увазі…

Відпустивши її руку, Щерба зачинив двері і рушив до перев’язочної. День закінчувався невесело. Додому йти не хотілося. Пацієнтка з десятої палати не йшла з голови. Він і не сподівався, що таке може з ним трапитися, це божевілля наринуло зненацька, і як собі дати з цим раду, — він не знав.

Хижняк і Цекало натхненно шкребли ручками по аркушах, мовби намагаючись обігнати одне одного. В отворі незачинених дверей промайнув Щерба з опущеною головою.

— Шефа вашого немає? — у двері боязко зазирнула Ліда. — Ну, ви даєте, хлопці…

— А ти що, шефа боїшся? — скривився Цекало. — Він же тебе любить. Щодня Ромка підганяє, боїться щоб ти від нього кудись не втекла.

— Дивись-но, — підняв голову Хижняк. — Гаврилівна приревнує — маскою задусить.

— От розумники, — пхинькнула дівчина. — Я щойно з приймальні головного. Вони з вашим Гайдою на високих тонах розмовляють. Про якогось Огура. І, здається, вас згадують.

Друзі мовчки перезирнулися.

— Огур? Це той, хто помер тиждень тому. Після «ножового».

— А ми тут до чого, — здивувався Цекало. — Шеф сам його лікував. Ми не були особливо причетні.

— На, забери про всяк випадок, — Хижняк простяг їй табличку, що лежала у пакеті.

— Що це? — не зрозуміла вона.

— Коробка цукерок від вдячних пацієнтів. Потім заберу.

— А чому така важезна?

Лідині очі округлилися, щойно вона зазирнула в пакет.

— Ви що, подуріли? Ви хоч розумієте…

Та гнівна тирада хижнякової нареченої була перервана появою завідувача хірургією:

— Що, молодь? Ми ще навіть весілля не відсвяткували, а вже сімейні сцени?

Схопивши пакет, Ліда притьмом вискочила за двері.

— От і я їм те саме кажу, — підтримав Цекало, — а що далі буде?

— Значить так, орли, — перервав його Гайда. — Оце, що було сьогодні… п'ять хвилин тому… Я вислуховую через вас востаннє.

— Миколо Прокоповичу!

— Цить! Вам слова ніхто не давав. Я також замолоду дурниці робив, але в мене хоч трохи голова варила! Та й ваші ніби не зовсім дефективні, коли справа медицини стосується. А щодо інших питань…

— Миколо П!

— Цить, я сказав! Операція за півтори години. Відра в руки і на колонку до Сюрпіти. Всі ємності заповнити. Через вас відділення добу без води! Її аж до завтра не буде. А ви як думали?!

— Саме так і думали, — зітхнув Хижняк.

— І щоб акція ця відбувалася без допомоги родичів хворих та санітарок. Інакше ноги вашої в операційній не буде.

Обоє сопіли мовчки, і Гайда нарешті заспокоївся.

— Гаразд, для таких орлів це двадцять хвилин від сили. Потім ти, Ігоре, контролюєш, щоб пацієнту добре шлунок відмили, а ти, Романе, готуй зонда. Все. Я повернусь через годину. Мушу дещо з’ясувати. Скарга на нас надійшла. В основному на мене. Що Огура ми недбало лікували. Через те й помер. Читав я цей шедевр — волосся сторч стає. Ось.

Ксерокопія лягла на стіл, і обоє молодих лікарів, ще не компетентних у справах такого роду, забігали очима по рядках.

— Маячня… — нарешті промовив Хижняк. — Повна маячня. Не можу повірити, що вони це написали. Ну, мама загиблого старенька. Розумію, що вона просто підпис поставила. А сестра? Вони ж бачили, що брата її до останнього рятували. Що тільки не робили, кого не кликали. Двічі обласних залучали.

— Кров здавали, як консервована скінчилася! — обурено вигукнув Цекало. — Я здавав! А вони тепер — «до палати не заходили».

— Ну, ось так… — розвів руками Гайда. — Народ наш непередбачуваний. Поки що я нічого не розумію. Може хтось нашептав їм, якісь недоброзичливці. Але ж розтин повністю підтвердив усі наші діагнози!

— От про недоброзичливців добре ви сказали, — підхопив Хижняк. — Читали, як написано, у яких виразах? У тої Гані, сестри померлого, свого розуму на таке не стане. Вона ціле життя біля свиней і картоплі. У слові по дві помилки робить. А це безперечно юрист писав.

— Схоже, ти маєш рацію…

Двері за завідувачем зачинилися.

— Пузир є? — запитав Хижняк.

— Звісно.

— Тоді дзвоню Пилиповичу, про нього шеф нічого не казав. Удвох із Штундою їм двадцять хвилин роботи. Чи може ти бажаєш сам воду носити?

Знайшовши не надто людне місце на другому поверсі аеропорту, Вадим говорив по мобільному.

— Так, Валю, велика тобі подяка. Без цієї твоєї Жанни нічого б не вийшло. Розбитна жіночка. Що? Несподіванка для тебе? Що я за кордон намилився? Валюню, сонце, а що тепер тут робити? Закриття шпиталю — вирішене питання. Ну, нехай не закриття — перепрофілювання у реабілітаційний центр, це не те саме? Я, хірург вищої категорії, буду папірці писати? Чи десять «штук» чиновникам платити, щоб наново працевлаштуватись і в якійсь поліклініці гнояки різати? Краще вже туди,