Alina Pero - Козел, або Як закохатися в начальника, Alina Pero

Студія Лєри завжди була для мене особливим місцем.

Як тільки я переступила поріг, мене накрила хвиля запахів – свіжої фарби, розчинників, кави і ще чогось незрозумілого, що завжди нагадувало мені про творчий хаос.

Приміщення було просторе, з великими вікнами, крізь які пробивалося денне світло, кидаючи відблиски на підлогу. Уздовж стін стояли полотна – від дрібних етюдів до величезних абстрактних картин. У кутку – старий потертий диван, заставлений подушками, а поруч – столик, завалений тюбиками фарби, пензлями та склянками з мутною водою.

На підлозі – розкидані аркуші з ескізами, деякі з відбитками босих ніг. Лєра завжди казала, що натхнення не приходить в стерильних умовах, тому її студія виглядала саме так – як втілення творчого безладу.

Я зачинила за собою двері і голосно сказала:

— Лєро, ти тут? Я тобі фарби принесла!

— Аріно, ти чудо! – долинув голос подруги з глибини студії.

Я пройшла трохи вперед, і тут сталося несподіване.

Я різко зупинилася, бо просто переді мною, посеред кімнати, стояв голий чоловік.

Я кліпнула.

Він кліпнув.

Ми обидва на кілька секунд завмерли, усвідомлюючи ситуацію.

— Аааааа! — закричала я і рефлекторно закрила очі рукою.

— Аааааа! — закричав він, але чомусь не поспішав тікати.

— ГЛІБ!!! – гримнув знайомий голос.

Я відкрила одне око і побачила Лєру, яка виглядала так, ніби їй було однаково смішно і соромно.

— Ти можеш хоч іноді вдягатися?! — зітхнула вона і запустила в хлопця подушкою.

— Так я ж просто... ну... прокинувся! – виправдовувався Гліб, нарешті прикриваючися якимось рушником, який знайшов поблизу.

— Ох, Господи… — пробурмотіла я, все ще стоячи з закритими очима.

— Все, можеш дивитися, я одягнутий… ну, майже, — пробурчав він.

Я зітхнула і прибрала руку.

Гліб, тепер уже в джинсах, але без футболки, виглядав цілком спокійним, тоді як Лєра просто заливалася сміхом.

— Ти що, ночуєш тут? — запитала я, досі намагаючись не дивитися на нього.

— Ну так, ми ж творчі люди, — хмикнув Гліб, проводячи рукою по своїй кучерявій шевелюрі. — Інколи натхнення застає нас зненацька.

— У кого натхнення, а у кого розгул нудистів… — пробурчала я, кидаючи фарби на стіл.

— Ой, не бурчи! — махнула рукою Лєра. — Ходімо, я зроблю каву..

Через кілька хвилин ми вже сиділи на дивані з паруючими чашками, а Гліб, тепер уже у футболці, вмостився поруч.

— Ну, викладай, як твоя співбесіда. Чому така невдоволена? — підбадьорила мене Лєра.

Я зітхнула і почала розповідати:

— Провалила співбесіду. Це вже третя. Якщо так піде далі, я ніколи не знайду роботу.

— Оу… — протягнула Лєра, відпиваючи каву.

— І це ще не все! Я вранці запізнювалася, бігла вся така з кавою в руках, і тут якийсь козел навіть не подумав загальмувати і облив мене водою з калюжі!

— От придурок! — обурено вигукнула Лєра.

— Ой, та таких багато, — додав Гліб.

— Так і ще ця машина опинилася біля будівлі копанії  і… ну, як би це сказати… я трохи  залишила на ній… мистецький автограф…

— Аріно… — Лєра хитро примружила очі. — Що ти зробила?

— Написала на капоті фарбою "КОЗЕЛ", — пробурмотіла я, заливаючись фарбою на обличчі.

На кілька секунд у кімнаті запала тиша.

А потім Лєра і Гліб зареготали так, що їх напевно почули сусіди.

— О, це просто шедевр! — Лєра трималася за живіт.

Я закотила очі і хлюпнула губами.

— Він це заслужив!