Карлос Руїс Сафон - Володар Туману

— А я не певен, — пробурмотів Макс. — Чому їх залишили тут?

— Можливо, через прикрі спомини, — відказав Максимільян Карвер. — Гадаю, ними ніхто більше не користався. Ну, сідай. Випробуємо їх.

Вони поставили велосипеди на землю, і Макс підігнав висоту сідла, а заразом перевірив тиск у гальмах.

— Треба ще трохи змастити гальма, — мовив він.

— Так я й думав, — згодився годинникар і взявся до справи. — Слухай, Максе.

— Так, тату.

— Не надто переймайся цими велосипедами, гаразд? Те, що сталося з тими бідолахами, нас не стосується. Не знаю, чи варто взагалі було вам це розповідати, — додав годинникар; на його обличчі відбилося занепокоєння.

— Байдуже, — Макс знову натиснув на гальмо. — Ось так добре.

— Тоді вперед.

— Ти не поїдеш зі мною?

— Ввечері, якщо в тебе ще залишаться сили, я задам тобі жару. Але об одинадцятій маю зустрітися в селищі з таким собі Фредом, він здасть мені приміщення під майстерню. Треба думати про бізнес.

Максимільян Карвер заходився збирати інструменти, тоді клаптем замші витер руки. Макс, дивлячись на батька, запитував себе, яким був Максимільян Карвер у його віці. В родині вважалося, що батько й син схожі між собою, але так само вважалося, буцімто Ірина схожа на матір, а це була одна з тих дурниць, що їх бабусі, тітки і всі ці нестерпні брати й сестри у перших, які з’являються на різдвяних обідах, повторюють рік у рік, наче квочки.

— Макс, як завжди, у роздумах, — усміхнувся Максимільян Карвер.

— А ти знав, що за нашим будинком, біля лісу, є сад статуй? — поцікавився Макс і сам здивувався тому, як сформулював своє запитання.

— Гадаю, тут є чимало такого, чого ми не бачили. В тому ж гаражі повно якихось ящиків, а вранці я помітив, що підвал, де стоїть котел, схожий на музей. Якби продати весь непотріб, що є в цьому домі, мені, мабуть, не довелося б відкривати майстерню; ми б жили на ренту.

Максимільян Карвер запитально подивився на сина.

— Слухай, якщо його не випробувати, велосипед знову вкриється брудом і перетвориться на мотлох.

— Авжеж, — мовив Макс і натиснув на педаль велосипеда, яким Якоб Фляйшман так ніколи й не скористався.

Макс їхав дорогою, що простяглася вздовж берега, повз довгу шерегу будинків, схожих на нову оселю Карверів; дорога вела просто до невеличкої бухти, де розташувався рибальський порт. Біля старих причалів погойдувалися на хвилях чотири чи п’ять баркасів, але переважали тут невеличкі дерев’яні човни, завдовжки не більш як чотири метри, — тутешні рибалки використовували їх, прочісуючи старими сітями море неподалік берега.

Макс проминув на велосипеді човни, що ремонтувалися на причалах, і купи дерев’яних ящиків, які належали місцевій бакалійній крамниці. Не спускаючи очей з невеликого маяка, Макс поїхав до кривого як півмісяць хвилеріза, яким закінчувався порт. Тут Макс притулив велосипед до маяка і сів перепочити на великий камінь — їх було багато по той бік дамби, і море раз по раз лизало їх своїми хвилями. Звідси хлопець бачив океан, що безкінечною смугою світла простягнувся ген за обрій.

Макс просидів отак лише кілька хвилин, коли раптом завважив інший велосипед, що наближався до нього по причалу. Рулював високий худорлявий хлопець, котрому Макс дав би років шістнадцять-сімнадцять; хлопець спрямував свій велосипед до маяка і поставив поряд із Максовим. Тоді повільно відкинув з обличчя пасмо густого волосся й попрямував до Макса.

— Привіт. Це твоя родина оселилася в будинку в кінці берега?

Макс ствердно хитнув головою.

— Мене звати Макс.

Засмаглий хлопець з пильними зеленими очима простягнув йому руку.

— Роланд. Ласкаво просимо в місто нудьги.

Посміхнувшись, Макс потиснув Роландові руку.

— Як дім? Сподобався? — запитав хлопець.

— Думки розділилися. Батько в захваті. Решта дотримуються іншої думки, — пояснив Макс.

— Я познайомився з твоїм батьком кілька місяців тому, коли він приїхав до селища. Він здався мені цікавим типом. Здається, він годинникар?

Макс знову ствердно кивнув.

— Авжеж, цікавий тип, — згодився Макс, — тільки часом. А часом йому западають у голову різні ідеї, як оце, приміром, перебратися сюди.

— А чому ви приїхали до селища?

— Через війну. Батько вважає, що зараз не варто жити в місті. Гадаю, він має рацію.

— Через війну, — повторив Роланд, опустивши очі.— У вересні мене призвуть до війська.

Макс онімів із подиву. Роланд завважив, що той замовк, і знову посміхнувся.

— В цьому є й позитив, — проказав він. — Можливо, це моє останнє літо в селищі.

Макс усміхнувся й собі, але якось ніяково — він подумав, що, коли за кілька років війна не закінчиться, йому також пришлють повістку. Можливо навіть, що такого самого сяйливого дня, як цей, невидимий привид війни огорне майбутнє запиналом мороку.

— Гадаю, ти досі не бачив селища, — мовив Роланд.

Макс заперечливо хитнув головою.

— Що ж, новачку, бери велик. Розпочинаємо туристичну екскурсію на колесах.

* * *

Макс їхав за Роландом алеєю, що простяглася вздовж берега, а потім звернула до селища. Коли Макс почав відставати, Роланд збавив швидкість, і незабаром вони зупинилися біля великого кам’яного фонтана, що височів у центрі якогось майдану. Доїхавши до нього, Макс залишив велосипед на землі. З фонтана била напрочуд прохолодна вода.

— Не раджу, — проказав Роланд, читаючи його думки. — Живіт обдує.

Макс глибоко зітхнув і підставив голову під струмінь.

— Їхатимемо повільніше, — згодився Роланд.

Кілька секунд Макс тримав голову під струменем фонтана, а тоді зіперся на камінь, з голови на одіж крапала вода. Роланд усміхнувся.

— Правду кажучи, я не сподівався, що ти стільки витримаєш. Тут, — показав він рукою, — центр селища. Ратушна площа. Це будинок суду, але його вже не використовують як такий. По неділях тут базар. А влітку вечорами на стіні ратуші показують фільми. Зазвичай старі й на обірваній плівці.

Макс хитнув головою, відсапуючись.

— Привабливо звучить, еге ж? — засміявся Роланд. — А ще тут є бібліотека, але даю руку на відсіч, у ній не назбирається і шість десятків книжок.

— А що ти тут робиш? — насилу вимовив Макс. — Окрім того, що катаєшся на велику.

— Гарне запитання, Максе. Бачу, ти починаєш дещо розуміти. Їдьмо далі?

Макс зітхнув, і хлопці сіли на велосипеди.

— Тільки тепер я визначатиму швидкість, — зажадав Макс. Роланд стенув плечима й натиснув на педалі.

* * *

Години дві Роланд катав Макса вздовж і впоперек невеликого селища та його околиць. Вони оглянули крутосхил на південному кінці, й Роланд відкрив Максові таємницю, що тут найкраще місце для підводного плавання — поряд зі старим, затонулим у 1918 році кораблем, який перетворився на справжнісінькі