Карлос Руїс Сафон - Володар Туману

підводні джунглі з різними химерними водоростями. Роланд пояснив, що під час жахливої нічної бурі корабель наштовхнувся на небезпечні рифи, які стирчали під водою за кілька метрів од поверхні. Через негоду й нічний морок, що його раз по раз протинали блискавки, всі члени екіпажу потонули. Всі, крім одного. У цій трагедії вижив тільки інженер, який на знак вдячності провидінню, що врятувало йому життя, залишився в селищі й побудував великий маяк на крутому схилі гори, яка була свідком трагедії, що розігралася тієї ночі. Тепер цей чоловік постарів, він залишався доглядачем маяка і був «названим дідусем» Роланда: після корабельної аварії одне місцеве подружжя доправило інженера до лікарні й доглядало його, поки він повністю не одужав. За кілька років подружжя загинуло в автокатастрофі, і доглядач маяка став опікуватися маленьким Роландом, якому виповнився лише один рік.

Роланд жив із ним у будинку при маяку, хоча більшість часу проводив у побудованій власноруч халабуді, що стояла на березі під скелями.

Хай там як, а доглядач маяка став йому справжнім дідусем. У Роландовому голосі вчувалися гіркі нотки, поки він розповідав цю історію, яку Макс вислухав мовчки, не ставлячи жодних запитань. Коли Роланд скінчив свою розповідь про корабельну аварію, хлопці ще пройшлися вуличками, прилеглими до старої церкви, де Макс познайомився з деякими тутешніми мешканцями — людьми приязними, які тут-таки привітали його з приїздом.

Нарешті стомлений Макс вирішив, що зовсім не обов’язково спізнати ціле селище за один ранок, бо скидалося на те, що йому доведеться провести тут кілька років, тож він матиме вдосталь часу, щоб розкрити усі тутешні таємниці, якщо такі існують.

— Твоя правда, — згодився Роланд. — Слухай, влітку я майже щоранку плаваю під водою біля затонулого корабля. Хочеш завтра поплавати зі мною?

— Якщо ти плаваєш під водою так, як їздиш на велосипеді, я втоплюся, — пожартував Макс.

— Я маю зайві окуляри й ласти, — уточнив Роланд.

Пропозиція здавалася привабливою.

— Гаразд. Я повинен щось привезти?

— Я все візьму сам. Утім… прихопи сніданок. Я приїду по тебе о дев’ятій.

— О пів на десяту.

— Не будь соньком.

Коли Макс на своєму велосипеді вирушив у зворотну путь до будинку на узбережжі, церковні дзвони саме пробили третю годину дня, і сонце сховалося за темними хмарами, які, здавалось, передвіщали дощ. Макс озирнувся. Роланд стояв біля свого велосипеда й махав йому рукою.

* * *

Гроза налетіла на селище, наче в жалюгідній ярмарковій виставі мандрівного театру. За кілька хвилин небо перетворилося на свинцеве склепіння, а море набуло каламутного металевого забарвлення і нагадувало величезну водойму, наповнену ртуттю. З першими блискавками налетів вітер, який гнав грозу з моря. Макс щосили натискав на педалі, проте злива наздогнала його, коли до будинку на узбережжі залишалося якихось п’ятсот метрів. Коли він доїхав до білого паркана, то був такий мокрий, наче щойно виліз із моря. Хлопець поквапився залишити велосипед у гаражі й зайшов у дім через чорний хід. У кухні було порожньо, але тут витав апетитний запах. На столі Макс виявив тацю, на ній канапки з шинкою та глечик із домашнім лимонадом. Біля таці лежала записка, написана вигадливим почерком матері.

Максе, це твій обід. Ми з батьком цілий день будемо в селищі у справах. Не користуйся туалетом на горішньому поверсі. Ірина з нами.

Макс поклав записку й вирішив віднести тацю до своєї кімнати. Після ранкового веломарафону він почувався виснаженим і голодним. Алісії не було, або вона зачинилася у своїй кімнаті. Макс пішов напрямки до своєї, перевдягнувся та вмостився у ліжку, щоб поласувати смачними канапками, що йому залишила матір. Зокола періщив дощ, від перекотів грому тремтіли шибки. Макс запалив лампочку, що стояла на нічному столику, і взяв подаровану батьком книжку про Коперника. Він чотири рази починав читати той самий абзац і раптом зрозумів, що йому страшенно хочеться поплавати завтра під водою біля затонулого корабля разом зі своїм новим приятелем Роландом. Менш ніж за десять хвилин він проковтнув канапки й заплющив очі, слухаючи шум дощу, що порощив по даху й шибках. Йому подобався дощ і звуки води, що стікає по ринвах.

Коли дощ був сильний, Максові здавалося, що час зупинився. Це скидалося на перерву, під час якої можна було робити все, що спаде на думку, або просто підійти до вікна і годинами спостерігати цю безкінечну запону із небесних сліз. Хлопець поклав книжку на столик і вимкнув світло. Повільно, заколисуваний дощем, він поринув у сон.

Розділ п`ятий

Його розбудили голоси батьків, що долинали з першого поверху, й біганина Ірини сходами вгору та вниз. Уже звечоріло, але Макс побачив, що гроза минула, залишивши по собі всіяне зорями небо. Він глянув на годинника й зрозумів, що проспав близько шістьох годин. Макс саме підводився, коли хтось кісточками пальців постукав у двері.

— Час вечеряти, спляча красуне, — пророкотів із-за дверей веселий голос Максимільяна Карвера. Подумки Макс запитав себе, що могло викликати в батька таку радість, та одразу згадав про кіносеанс, який той пообіцяв улаштувати, коли вони вранці снідали.

— Зараз спущуся, — озвався Макс, досі відчуваючи в роті в’язкий смак канапок із шинкою.

— Оце вже краще, — відповів годинникар, спускаючись на перший поверх.

Максові зовсім не хотілося їсти, однак він пішов до кухні й сів за стіл разом з усіма. Алісія задумливо дивилася в тарілку, не торкаючись їжі. Ірина ж, з апетитом поглинаючи свою порцію, щось шепотіла огидному котові, який втупився їй у ноги. Поки вони отак вечеряли, Максимільян Карвер розповідав, що знайшов у селищі чудове приміщення під майстерню, щоб знову розпочати бізнес.

— А що робив ти, Максе? — поцікавилася Андреа Карвер.

— Був у селищі.

Всі подивилися на нього так, ніби чекали продовження.

— Познайомився з одним хлопцем на ім’я Роланд. Завтра ми хочемо поплавати під водою.

— Макс уже має приятеля! — переможно вигукнув Максимільян Карвер. — Ну, що я вам казав?

— А який він, цей Роланд, Максе? — запитала Андреа Карвер.

— Не знаю. Симпатичний. Роланд живе з дідусем, доглядачем маяка. Він розповів мені про селище безліч цікавих речей.

— А де ви плаватимете під водою? — запитав батько.

— На південному березі, потойбіч порту. Роланд каже, там є корабель, який потонув багато років тому.

— А можна мені з вами? — втрутилася в розмову Ірина.

— Ні,— відрубала Андреа Карвер. — А це безпечно, Максе?

— Мамо…

— Гаразд, — згодилася Андреа. — Тільки будь обережний.

Макс ствердно хитнув головою.

— В юності я добре плавав під водою, — докинув Максимільян