Карлос Руїс Сафон - Володар Туману

на ґратах, наче шпилька на залізних косах. Макс сильно штовхнув брамку і відчув, що та трохи піддалася. Коли прохід зробився достатньо широким, Макс, перепочивши якусь мить, проник усередину.

Територія виявилася більшою, ніж йому здалося спочатку. Він був ладен заприсягтися, що в саду близько двадцятьох напівприхованих за буйною рослинністю статуй. Хлопець зробив кілька кроків і заглибився в сад. Фігури були мовби вписані в концентричні кола, і Макс уперше завважив, що всі вони дивляться на захід. Статуї ніби створювали єдиний ансамбль і скидалися на циркову трупу. Проходячи повз них, Макс помітив фігури приборкувача, факіра з гачкуватим носом і тюрбаном на голові, акробатки, силача й інших артистів, які наче втекли з примарного цирку.

В центрі саду статуй на п’єдесталі височіла велетенська фігура усміхненого блазня з настовбурченим волоссям. Одна його рука була витягнута вперед і стиснута в схований під гігантською рукавичкою кулак: здавалося, він завдає удару якомусь невидимому предмету в повітрі. Біля ніг блазня Макс завважив велику кам’яну брилу, на якій було нанесено якийсь малюнок. Опустившись навколішки, хлопець відсунув бур’ян, що затуляв холодну поверхню брили, і виявив на ній обведену колом велику шестикутну зірку. Макс упізнав символ: такий самий, як на ґратчастій брамці.

Роздивляючись зірку, Макс збагнув: те, що попервах здалося йому концентричними колами, в які були вписані статуї, насправді також шестикутна зірка. Кожна фігура в саду була розташована на перетині ліній, які складали зірку. Макс підвівся, щоб обдивитися примарний краєвид довкола себе. Він обвів поглядом кожну статую в оточенні диких трав, які колихав вітер, а потім знову втупив очі у велетенського блазня. По тілу хлопця пробіг морозець, і він відсахнувся. Щойно стиснута в кулак, рука фігури тепер була простягнута й наче кудись надила. Макс відчув, як холодне світанкове повітря обпікає горло, удари серця відлунювали йому в скронях.

Повільно, мов боячись розбуркати статуї від їхнього вічного сну, хлопець попрямував до загорожі, озираючись на кожному кроці. Коли він ступив за поріг ґратчастої брамки, йому здалося, що до їхнього будинку дуже далеко. Довго не роздумуючи, Макс щодуху побіг, цього разу не озираючись, аж поки не досягнув паркана, що оточував заднє подвір’я. Коли він нарешті добіг, сад статуй знову стояв занурений у туман.

* * *

Кухню заповнював запах масла та грінок. Алісія без апетиту дивилася на сніданок, а маленька Ірина накладала своєму недавно усиновленому котові в тарілку якусь молочну суміш, до якої той навіть не доторкнувся. Спостерігаючи цю сцену, Макс подумав, що гастрономічні уподобання кота зовсім інші, в чому він переконався напередодні. Максимільян Карвер, тримаючи у руці чашку з кавою, радісно поглядав на родину.

— Вранці я обдивився гараж, — сповістив він, наче проголошуючи «зараз ви почуєте щось надзвичайне» — таким тоном годинникар говорив щоразу, коли хотів, аби хтось запитав його, що ж такого він виявив.

Макс так добре вивчив його хитрощі, що часом запитував себе, хто з них двох батько, а хто син.

— І що ти знайшов? — зглянувся Макс.

— Ти не повіриш, — відказав батько, а Макс подумав: «Ще б пак», — два велосипеди.

Макс запитливо звів брови.

— Вони старі, але якщо змастити ланцюги, їх можна перетворити на ракети, — розтлумачив Максимільян Карвер. — І там було ще дещо. Знаєте, що я знайшов у гаражі?

— Мурахоїда, — пробурмотіла Ірина, погладжуючи кота.

У свої вісім років наймолодша дочка Карверів застосовувала нищівну тактику, щоб підірвати дух батька.

— Ні,— заперечив вочевидь засмучений годинникар. — Ну, хто відгадає?

Краєчком ока Макс завважив, що матір спостерігала цю сцену, й оскільки, здавалося, присутніх не надто цікавили детективні подвиги її чоловіка, поквапилася прийти йому на допомогу.

— Альбом зі світлинами? — солодким голосом запитала Андреа Карвер.

— Майже, майже, — відповів годинникар, до якого повернувся добрий гумор. — Максе?

Матір нишком глянула на хлопця. Макс прийняв гру.

— Не знаю. Може, газету?

— Ні. Алісіє?

— Я здаюся, — відповіла Алісія, думки якої вочевидь витали десь далеко.

— Ну гаразд. Приготуйтеся, — почав Максимільян Карвер. — Кінопроектор. І коробку з кіноплівкою.

— Що за плівка? — Ірина вперше за чверть години відвела погляд від кота.

Максимільян Карвер стенув плечима.

— Не знаю, плівка. Хіба це не чудово? Ми матимемо в домі кіно.

— Якщо проектор працює,— уточнила Алісія.

— Дякую за оптимізм, доню, але хочу нагадати тобі, що твій батько заробляє на життя тим, що лагодить поламані механізми.

Андреа Карвер поклала руки чоловікові на плечі.

— Приємно це чути, пане Карвер, — мовила вона, — бо хтось-таки мусить побалакати з котлом, що стоїть у підвалі.

— Обов’язково, — відказав годинникар, підводячись.

Алісія підвелася й собі.

— Доню, — перепинила її Андреа Карвер. — Спочатку сніданок. Ти навіть не доторкнулася до нього.

— Я не голодна.

— Я його з’їм, — запропонувала Ірина.

Андреа Карвер категорично заперечила такий варіант.

— Вона боїться погладшати, — злостиво прошепотіла Ірина котові.

— Я не можу їсти, коли він ворушить хвостом і з нього лізе хутро, — відрубала Алісія.

Ірина й кіт з однаковим презирством подивилися на неї.

— Привереда, — підсумувала Ірина і вийшла з котом на подвір’я.

— Чому ти завжди їй потураєш? Коли я була в її віці, ти не дозволяла мені й половини того, що дозволяєш їй, — невдоволено проказала Алісія.

— Ти знову починаєш, — спокійно мовила Андреа Карвер.

— Це не я почала, — запротестувала старша дочка.

— Гаразд, вибач, — Андреа Карвер погладила довге волосся Алісії, яка опустила голову, намагаючись уникнути заспокійливих ніжностей. — Але поснідай, будь ласка.

В цю мить у них під ногами почувся металевий грюкіт. Вони перезирнулися.

— Ваш батько у своєму амплуа, — прошепотіла Андреа Карвер, допиваючи каву.

Алісія машинально почала жувати грінку, а Макс намагався викинути з голови образ блазня з простягнутою рукою і виряченими очима, який посміхався в огорнутому туманом саду статуй.

Розділ четвертий

Велосипеди, що їх Максимільян Карвер визволив із лімба[1] в невеличкому гаражі на подвір’ї, були в кращому стані, ніж Макс сподівався. Здавалося, ними практично не користувалися. Озброївшись парою клаптів замші та спеціальним розчином для очищення металів, який матір завжди мала вдома, Макс виявив, що під шаром бруду та плісняви обидва велосипеди насправді нові та блискучі. З допомогою батька він змастив ланцюги та коліщата й підкачав колеса.

— Можливо, доведеться замінити камери, але поки що на них можна їздити, — уточнив Максимільян Карвер.

Один із велосипедів був менший за інший, і Макс, чистячи їх, весь час запитував себе, чи не купив їх Ричард Фляйшман багато років тому, щоб їздити на прогулянки з Якобом дорогою, що простяглася вздовж берега. Максимільян Карвер завважив у очах сина тінь провини.

— Певен, старому