Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

Тим часом, декількома поверхами вище в будівлі штабу, відбувалося невеличке зібрання булавної старшини. Старші офіцери планували обговорити поточну ситуацію, що починала набирати оберти в деяких містах Ророса, займаючи місця перед столом старого Колодара з генеральної старшини. До цього часу повернутися з завдань встигли лише шестеро, але чекати інших ті явно не збиралися. Все ж, поведінка громадян вже натякала на можливе повстання проти теперішнього короля.

– Сталося щось термінове? – поцікавився Іво́р І́збор, опустившись в глибоке крісло. Це був міцний чоловік з золотистим волоссям, забраним назад. Обличчям він здавався гарнішим за багатьох жінок, з трохи розкосими карими очима, а тілом не поступався й найсильнішим чоловікам.

Івор, в свої тридцять шість, виглядав не старшим за Дем’яна, та ось вже протягом декількох років категорично відмовлявся від підвищення, не бажаючи переходити у повне підпорядкування генеральній старшині. А тому вперто залишався у званні підполковника, досить вільно виконуючи власні обов’язки.

– Було донесення про появу одного з титанів Ос на північному кордоні, – задумливо промовив генерал-чотар Колодар, розглядаючи карту північного Ророса. Це був високий, худий чоловік з довгими пальцями та коротким русим волоссям. – Інформація поки що не підтверджена, але й ігнорувати цей випадок ми також не можемо. Ситуація й без того доволі нестабільна.

– Відомо, який саме титан? – запитав вже Гамаюн, відкусивши черговий шматок від подарованого шоколаду, чим неабияк дратував Колодара.

– Схоже, це був Йор – місцеві повідомляли про гігантського змія з роговими наростами у вигляді корони. Але сказано, що він зник так само миттєво, як і з’явився, лише поваливши декілька дерев та одного ведмедя біля села. Місцеві сприйняли його появу за сходження божества-захисника і співпрацювати з солдатами відмовляються.

– Тож, Ос почав діяти, – зітхнула Ява Отая – молода жінка з темним волоссям до плечей. Через зелені, схожі на лисячі, очі – її схожість з молодшою сестрою була досить помітною.

В свої тридцять два роки Ява вже мала звання полковника резервних сил армії. Молодий вік жінки лише ускладнював співпрацю з підлеглими – спершу ніхто не сприймав командуючу серйозно, вважаючи звання незаслуженим або ж купленим. Проте, солдати швидко змінювали власне ставлення – Ява ставила на місце кожного, хто сумнівався в її досягненнях.

Нахиливши голову до правого плеча, офіцер Отая з усмішкою поглянула на Гамаюна:

– Дем’яне, як щодо спільного вирішення цієї проблеми на півночі? Гадаю, разом ми швидко впораємося.

– Відмовляюся, – холодно відгукнувся чоловік, вкотре вдаривши по руці Івора, що тягнувся потай відламати шматок столичного шоколаду. На жінку він кинув лише один короткий погляд, перш ніж знову оглянути розкриту на столі карту. – Ця частина півночі під крилом підполковника Ізбор, ось і вирішуйте разом.

– Та я й сам впораюсь, – розгублено відповів красень, після чого з хитрою усмішкою повернувся до жінки: – але, якщо ви наполягаєте, я з радістю до вас доєднаюсь.

– Ну, якщо впораєшся й сам – нехай щастить, – стримано усміхнулася у відповідь пані Отая. Як вона й передбачала, повернути добре ставлення Гамаюна буде не так вже й просто, після всього, що сталося між ними двома. – Генерал-чотарю, це вся інформація, яку ви хотіли повідомити?

– Не зовсім, – зітхнув чоловік. До цих трьох він ставився по-батьківськи і вже давно звик до їхніх витівок. – Є підозри, що за підбурюванням повстання стоїть сам Гар – конунг Ос, тому його досі й не змогли помітити. Іворе, так як ти найбільше прослужив у розвідці – після урегулювання справ на півночі я надам анкети кращих розвідників, з них збереш невелику команду для наступного завдання.

– Генеральна старшина планує наступ на Ос? – загорівся підполковник, з сумом поглянувши на Дем’яна, від якого Івору так і не дісталося шоколаду, перш ніж гостинець з’їли.

– Поки що це військова таємниця, тож не проговорись, – попередив Колодар. – І постався до цієї справи серйозно – скоріш за все, вам доведеться проникнути в саме серце ворога.

– Та зрозумів я, зрозумів. Що ж, тоді я можу вирушати на північ?

– Так. І ще, Яво, займись фізичною підготовкою резерву. Хтозна, коли нам знадобиться ваша підтримка. Решту це також стосується. Слідкуйте за настроями на підконтрольній частині Ророса. Не можна допустити, щоб повстання задля повернення страчених королів розгорілося.

– Страчених? – здійняв брови Гамаюн. – Хіба двоє дітей не зуміли вижити після обезголовлювання королівської сім’ї сімнадцять років тому?

– Зуміли, – Колодар потемнів обличчям. – Тому, на сьогоднішній день, досі існує загроза повстання.

– Тоді чому їх не прибрали разом з іншими? – запитала вже Отая.

– Досить було й того, що всіх дорослих представників родини стратили. Якби і дітей лишили голів – ситуація стала б ще гіршою, ніж зараз. Все ж, не дивлячись ні на що, колишнього короля з королевою народ любив.

– Що ж, якщо для мене завдань більше не залишилось – я піду, – широко позіхнув Гамаюн, піднімаючись на ноги. – Всім гарного вечора.

– Ага, я знайду тебе перед відбуттям на північ, – махнув рукою підполковник Ізбор. – Потрібна порада лікаря стосовно тієї руди.

– Добре.

Слухати розпорядження старого Колодара для інших офіцерів Дем’ян не став, бажаючи добряче виспатися після виснажливого завдання.

Його здібності бойового лікаря дозволяли чоловіку приймати безпосередню участь у передових боях, на відміну від інших цілителів, але й відповідальності накладали ще більше. Все ж, на полі бою від нього залежало не лише власне життя, а й усієї команди. Навіть за присутності інших лікарів, яких, в розпалі битви, завжди було замало.

***

За останні роки, що стали доленосними для країни через страту королів, і на противагу армії – набула свого розквіту кримінальна сторона Роросу. В очах народу, що й так втрачав довіру до військових через вбивство правителів, генерали поставали самодурами. Збільшення рівня злочинності, загроза вторгнення – все це могло призвести до нового повстання громадян. Їхнє життя ставало лише гіршим.