Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

Розділ 2. Мрррр-няу!

Наступні дні пройшли метушливо. Лікар, який раніше доглядав за мною, кудись зник, навіть не попрощавшись. Замість нього з’явилась трійка мовчазних медичних працівників. Вони швидко зібрали всі мої результати, а потім, головний серед них, вирішив ще раз їх оновити. Знову аналізи, рентгени та співбесіда з психологом, щоб довести мою адекватність.

Ліліт в цей час намагалась бути поряд, проте кожен раз, коли справа доходила до якихось маніпуляцій наді мною, її просили покинути приміщення. Сестра навіть сперечалась з одним із працівників, проте Данило Майклович, несподівано опинившись поруч, дав дозвіл перебувати поряд, проте тільки коли це не заважає лікарям.

- Мені не подобається, що відбувається, - ми обидва вивчали контракт, який нам надала «Атлантида». - Таке відчуття, наче вони хочуть тебе ізолювати.

- А в мене є вибір?

Я перевів погляд на сестру. Виявляється, навіть поглядом можна багато чого зробити, особливо коли ти не можеш рухатись. Ліліт мовчала, бо розуміла, що відповіді іншої немає. Щоб якось перевести тему, спитав:

- Хоч зі своїм кумиром поговорила?

- Ні! Він постійно зникає кудись! - так може в цьому причина її роздратування? Ліліт побачила мій погляд, одразу зрозумівши мої думки. - Ах ти ж маленький…

Але лайку вона проковтнула, стримавшись. Це викликало мою посмішку і сестра це помітила.

- Ти завжди любив дражнити мене, - дівчина підійшла, щоб обійняти мене. - Що я буду робити без тебе.

Я б відповів, проте мій погляд зараз був спрямований на планшет, який тримала сестра і зараз я бачив екран на якому написано:

«Працівники з якими ти зустрівся - незареєстровані. Їх не існує. Будь обережний.»

Кожен громадянин моєї країни мав пройти реєстрацію ще з народження. Група крові, стать, вік і багато інших біоданих - все вносилось в єдину систему. І якщо їх в цій системі не було… я розумів, чого в голос про це Літ побоялась казати.

Коли всі медичні результати підтвердились, я підписав контракт завдяки голографічному інтерфейсу і при представниках влади. Медичну сторону на цей раз представляв Вільгельм. Лікар поводився дивно, мовчав і відводив погляд, хоча по ідеї, повинен був радіти за свого пацієнта. Сестра це також помітила. Але треба вже дійти до кінця.

Після підписання контракту, мене почали готувати до транспортування в інше місце. Ліліт відправилась додому, після того, як я пообіцяв з нею зв’язатися. Тим паче, в науковий комплекс, куди я поїду, стороннім особам вхід заборонено. 

Не скажу, що я не боявся. Страх був. Проте незвідане завжди лякає більше, ніж реальність. А надію, яка розпалилася всередині мене, не загасить нічого. Як і злість на свою недієздатність.

Коли приїхали в комплекс, не пам’ятаю, десь на півдороги заснув. Можливо через втому, або через ліки. Але прокинувся вже тоді, коли мене підключали до дивного агрегату. Я тільки бачив глибоку металеву капсулу, в який і знаходився. А також металеві шафи з мигаючими вогниками - сервери?

- Готовий? - питання від Данила Майкловича було несподіваним. Через високі стінки капсули, я не побачив його одразу.

- Так…

Мене охопив легкий мандраж, проте я швидко подавив його, намагаючись заспокоїтись. Чоловік уважно оглянув мене, і кивнувши, дав команду почати.

Вирубило мене миттєво, проте свідомість не пропала. Я плив у темряві. Мені ввижалися всякі тіні, які швидко наближалися до мене, намагаючись схопити, але потім різко віддалялись, ніби чогось боячись. Відчуття часу повністю зникло. Скільки я тут? Кілька секунд? Півгодини? Добу?..

«Нарешті…» - здалось, що глибокий жіночий голос наповнив весь навколишній простір. Я почав озиратись, намагаючись знайти джерело звуку. Проте скрізь була темнота.

Марево?

 - Зараз тебе буде поміщено в локацію для створення персонажа, - голос Данила розвіяв темряву, і попереду показалося світло. - Тобі допоможуть, даючи необхідні пояснення. Ми вестимемо запис твоєї поведінки і стану, проте втручатися в ігровий процес не зможемо. Якщо виникнуть запитання, став їх вголос, хтось із команди тобі відповість. А тепер - насолоджуйся! 

Поставити запитання про жіночій голос я не встиг. Мене потягнуло до світла і різко знудило внаслідок ривку. Через яскравість я заплющив очі, намагаючись прикрити їх рукою. Почекай... я можу рухатись! Стоячи в порожній кімнаті й озираючись навколо, не вірив собі. Пострибавши і поприсідавши, зробив кілька різких випадів. Тіло слухалось, але якось зі збоями. Адже кілька днів тому я лежав прикутим до ліжка.

Так! Нарешті! І навіть занепокоєння Ліліт щодо експерименту і вчасної появи «Атлантиди», взагалі не псувало враження від того, що я можу рухатись.

 - Ласкаво просимо, - пролунав механічний жіночий голос, коли я трохи заспокоївся та перестав бігати навколо.

 - Хто тут? - на рефлексах я різко обернувся, стаючи в бойову стійку. Та крім стін кімнати, що м'яко світились, нічого не було видно.

 - Я штучний інтелект цієї симуляції на ім'я Іоанна. Допомагаю новачкам розібратися з інтерфейсом, віртуальним тілом і відповідаю на запитання. Надалі консультуватиму користувача щодо нового світу. Повідомте ім'я користувача.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍