Леді Анет - Магиня серед драконів , Леді Анет

Глава 6: Несподівані новини та зустріч.

Міна

На теорію з рун я таки запізнилася.

Викладачка з ніжним ім’ям — пані Мелоді, яке зовсім не пасувало до її жорсткого характеру, покарала мене тим, що посадила за першу парту. Спочатку вона взагалі вагалася, чи не залишити мене стояти біля дверей у повній ганьбі. Але коли всі дракониці натовпом ринули до кабінету ректора, і в аудиторії лишилося не більше п’яти осіб, пані Мелоді недбало махнула рукою, вказуючи мені на місце прямо перед її столом.

Для драконів руни загалом не були популярним предметом через особливості їхньої магії. Вони вивчали їх просто «для галочки» в заліковці. Тому теорію майже завжди пропускали, хіба що зрідка з’являлися на практичні заняття.

Цей предмет узагалі ввели в академії виключно заради небагатьох магів, для яких руни були тим самим, чим стихія для драконів. Тобто без них вони просто не могли існувати.

— Раз уже сьогодні ми зібралися у такому тісному колі... — пані Мелоді сперлася руками в худі боки й окинула нас поблажливим поглядом. — То проведемо практичне заняття. Строго кажучи, це матеріал для старших курсів, але завжди корисно робити перші кроки заздалегідь. Хто може сказати, що таке поларис?

Моя рука злетіла вгору.

— Міно?

— Архів рун у просторовій кишені, — чітко, ніби за підручником, відрапортувала я.

— Молодець. А для чого він потрібен?

— Щоб не креслити руни щоразу заново, а звертатися до вже створених, — знову відповіла я.

— Вірно, — схвально кивнула пані Мелоді. — Зараз я поясню, як працює найпростіший базовий поларис, і ми спробуємо його створити.

Справжній поларис! Я чекала на цю практику з першого ж дня вступу до академії. Це ж скільки можливостей!

Глава 5. Несподіване рішення

Від охопленого мене захоплення я ледь не підстрибувала на стільці. Навіть про дивний узор забула. Але ейфорія закінчилася на середині заняття, коли мене раптово викликали до приймальні ректора.

Нічого не розуміючи, я наостанок кинула погляд на Ліру. Вона здивовано вирячила очі й невпевнено знизала плечима. «Удачі», — прошепотіла вона одними губами.

З неприємним передчуттям я увійшла до приймальні й опустилася на вільний стілець біля стіни. Буквально за кілька секунд з кабінету ректора вийшла одна з дракониць, а слідом за нею — секретар. Побачивши мене, він кивнув, запрошуючи підійти ближче.

— Пані Міно Азарес? — уточнив він.

— Так?

— Вас викликають додому. Я оформив вам відгул і два перепустки через портальну арку. Розпишіться тут.

Я машинально поставила підпис і з озадаченим виглядом підняла на нього очі.

— У вас є якісь запитання? — він підняв брову.

— Ви не знаєте причини виклику?

— Сімейне свято. Гарного дня.

Він простягнув мені перепустки й одразу ж переключився на інші справи.

Я задумливо покрутила їх у руках і неквапливо вийшла з академії. Сімейне свято? Я не пригадувала, щоб сьогодні був чийсь день народження. Від неприємних думок у шлунку стислося. Мало того, що я ще не встигла пообідати, так ще й ця несподівана новина.

Що ж знадобилося моїм родичам?

Забігши до гуртожитку, я швидко закинула сумку в кімнату й переодяглася в звичайний одяг. На столі залишила записку для Ліри, щоб вона не шукала мене.

Портальна арка розташовувалася за стінами академії, за десять хвилин ходьби, і складалася з двох колон, вкритих рунічними візерунками. Це кам’яне творіння магів завжди викликало у мене почуття гордості.

Але сьогодні я ледь глянула на неї, поринаючи в похмурі думки про свою родину. Маму я дуже любила, але після смерті батька вона знову вийшла заміж — і змінилася.

Вони обоє були звичайними людьми, і мені щоразу доводилося боротися за своє право навчатися магії. Інші батьки раділи обдарованим дітям, а мій вітчим ледве не зневажав усе, пов’язане з магами. Він постійно лаяв їх за різні винаходи та артефакти, які, на його думку, відбирали роботу у простих людей.

Пройшовши через арку й опинившись у центрі рідного містечка, я швидко спіймала візника й вирушила додому. Там мене вже чекали.

— Доню, люба, молодець, що приїхала, — мама відразу ж заклопоталася, допомагаючи мені зняти легке пальто.

— Мам, а що це за сімейне свято?

— Зараз усе дізнаєшся, — вона посміхнулася радісно, але мені здалося, що не надто щиро.

Зайшовши до їдальні, я застигла в розгубленості, побачивши вітчима на чолі столу та трьох незнайомих мені людей — чоловіка, жінку й молодого хлопця приблизно мого віку.

— Міно, нарешті! — пробурмотів вітчим, спробувавши скривити подобу посмішки. — Сідай.

— Можу я дізнатися, заради чого мене відкликали з академії та змусили пропустити заняття? — напружено поцікавилася я, передчуваючи недобре.

— Ну, не з порога ж новини оголошувати. Сідай, — різкувато велів він.

Зазвичай вітчим поводився так грубо, коли нервував або хвилювався.

Я опустилася на стілець, не торкаючись ані до келиха з напоєм, ані до закусок.

— Гаразд, не будемо тягнути, — нарешті мовив він і кивнув у бік світловолосого хлопця. — Це батьки Зака. Сьогодні ми святкуємо вашу заручини.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍