IrenStasiuk - Спадщина Мольфарки, IrenStasiuk

Меланія не відповідала, але її погляд став розмитим, коли вона почала відчувати, як усе, що було в її житті, починає мінятися. Ці слова ще більше тривожили її, ніж усе, що вона чула до цього. Тітка ще раз подивилася на неї і тихо додала:

— Твоя родина, Меланія, твоя спадщина… це не просто історія. Це сила. І ти повинна зрозуміти, як з нею жити. Я знаю, що це непросто, але в тебе все вийде.

Меланія застигла, відчуваючи, як усе те, що здавалося колись казками, тепер стало її реальністю. Але чи готова вона прийняти цю правду?

— Але чому ви мені не сказали цього раніше? Чому ми нічого не знали про це? — запитала вона, її голос був вже майже гнівним.

Тітка помовчала, потім, зібравши думки, відповіла:

— Тому що це не просте знання. Не кожен може нести таку спадщину без шкоди для себе. Твоя родина жила в тіні цих сил, і часто ми намагались захистити тебе від того, що могло бути тобі занадто важким. Бабуся і дідусь більше за все боялися, що ти можеш бути вражена тими самими силами, що вони колись звільняли.

Меланія знову поглянула у вікно, де величезні гори здавались ще більш загадковими і величними. Щось почало змінюватися в її розумінні світу.

— Я не знаю, чи готова я до всього цього, — сказала вона тихо, майже шепочучи.

Тітка встала і підійшла до неї, поклала руку на її плечі.

— Знаєш, Меланія, те, що ти зараз переживаєш, — це лише початок. Ти можеш вибрати, як жити з цією спадщиною. Багато хто цього не робить, вони намагаються втекти від своїх коренів. Але твоя сила в тому, щоб зрозуміти себе. І чим більше ти дізнаєшся, тим ясніше будеш бачити, чому все це сталося.

Меланія закрила очі, відчуваючи, як у ній поступово формуються нові відчуття. Все те, чого вона боялась, стало частиною її. Її родина була не звичайними людьми, і, ймовірно, її доля не буде такою, як вона собі уявляла. Але це було її шляхом, її спадщиною. І тепер, коли перед нею стояла така істина, вона повинна була знайти в собі сили зрозуміти все це.

Тітка не поспішала далі розповідати. Вона лише додала:

— Ти можеш побачити більше, ніж просто магію. Ти повинна зрозуміти, як ці сили працюють і що тобі з ними робити. Це буде непросто, але якщо ти хочеш дізнатися більше, я тут. Завжди готова допомогти.

Меланія почала відчувати, як її погляд змінюється, коли почула ці слова від тітки. Вона подивилася на неї з нерозумінням, намагаючись упорядкувати все те, що вона щойно дізналася.

— Але ж Марко… — почала вона, її голос був тихим, але у ньому звучала незадоволеність. — Він же теж знає, правда? Я відчуваю, що він був готовий щось сказати. Чому він не розповів мені, якщо все це так важливо?

Тітка мовчки дивилася на неї, а потім знову важко зітхнула. Її погляд став сумним, як ніби вона несла на собі тяжке тягарне розуміння.

— Так, він знає. Але це не його було завдання. — Тітка нарешті порушила мовчання. — Марко… він завжди був поряд, але він не міг бути тим, хто розповість тобі правду. Це не було його обов’язком.

Меланія почала відчувати, як її внутрішній конфлікт розростається. Вона не могла зрозуміти, чому Марко, її друг дитинства, не сказав їй правду, чому він не відкрив усе це раніше.

— Він був з тобою весь цей час, і ти все одно не сказала мені? — з запитанням і здивуванням в голосі сказала вона. — Чому? Він же міг допомогти!

Тітка не відводила погляду, її очі були сповнені жалю та глибокої мудрості. Вона знову поклала руку на руку Меланії, спробуючи заспокоїти її.

— Я розумію твоє розчарування, — сказала вона, — але насправді, це була не його роль. Марко міг бути рядом, він був твоїм другом і підтримував тебе, але правду про твою родину і силу повинен був сказати тільки я. І це було правильним. Ми не могли дозволити, щоб ти знала це раніше.

Меланія заплющила очі, намагаючись впорядкувати думки. Тепер це виглядало таким складним і заплутаним. Марко знав, але не міг сказати. Тітка тримала в собі відповідь на всі ці питання, і саме вона була тим, хто мав передати це знання.

— Він… він справді не міг це сказати, тому що це моя відповідальність, так? — запитала Меланія знову, розуміючи, що нарешті прийшов час прийняти це.

Тітка кивнула.

— Так. Ти повинна була дізнатися все від мене. І я вибачаюсь, якщо це тебе здивувало чи образило. Але Марко — не той, хто має вести тебе через цей шлях. Ти повинна була зробити це сама, коли будеш готова. І зараз ти готова, Меланія.

Меланія мовчала ще деякий час, погляд її потроху ставав яснішим. Всі ці роки вона не розуміла, чому її життя було таким тихим, таким спокійним і таким віддаленим від решти світу. Тепер вона знала чому.

— То як же я дізнаюсь більше? Як я навчуся керувати цією силою? — тихо запитала вона.

Тітка піднялася, поглядала на неї з ніжністю і спокоєм. Вона знала, що це буде довгий і складний шлях, але Меланія була готова йти цим шляхом.