IrenStasiuk - Спадщина Мольфарки, IrenStasiuk

Розділ 3: Сімейні таємниці

Меланія зайшла в хату, відчуваючи, як хвиля спогадів огортає її. Вся атмосфера була такою, як вона пам’ятала з дитинства: стара піч, темні дерев’яні стіни, старовинні фотографії на полицях. Вікна, обрамлені фіранками з вишитими квітами, пропускали м’яке світло, що ставало золотавим, коли сонце схилялося до заходу. Хата була тиха, ніби час тут зупинився. Вона згадала всі ті моменти, коли бабуся і дідусь розповідали їй різні історії, в тому числі і про мольфарів, але це все здавалось такими далекими казками…

 

Тітка зустріла їх біля дверей, посміхаючись, хоча в її очах була якась невимовна печаль.

 

— Меланія, моя рідна! — радісно сказала вона, обіймаючи племінницю. — Так рада тебе бачити! Як ти?

 

— Все добре, тітко, — відповіла Меланія, намагаючись приховати свою тривогу, що виникла через незвичну атмосферу, що огортала її тут, серед цих стін. — Як ви?

 

Тітка покивала головою, наче їй не було чого приховувати, але при цьому в її очах з’явилася тінь, яка не покидала її навіть в присутності Меланії.

 

— Все, як завжди, — коротко відповіла тітка. — А от і Марко… — Вона кивнула в бік дверей, де Марко вже почав накидувати на плечі куртку.

 

— Тітко, радий був бачити вас! — Марко кинув прощальну усмішку, дивлячись на Меланію. — Але мушу йти, на роботу. Побачимося ще! — і швидко поквапився до виходу.

 

— Дякую, що заглянув! — сказала тітка, проводжаючи його поглядом. — Добре, що ви зустрілися. Меланія, он який він виріс, наш Марко! Завжди був добрим хлопцем. Що, правда, Меланія? Ви ж, мабуть, ще й дитинство разом провели, що там — забула вже все?

 

Меланія трохи здивувалась, намагаючись пригадати. Вона ще з дитинства пам’ятала Марка, але чи так добре вона його знала тепер — це питання було без відповіді. Він був іншим, а вона ще не розуміла чому. Але це все було десь далеко — за межами її розуміння. Погляд тітки і її слова забрали всі її думки.

 

— Так, ми багато часу проводили разом… — Меланія зітхнула. — Чесно кажучи, не дуже добре пам’ятаю, але він завжди був поруч, коли потрібно було.

 

Тітка усміхнулася.

 

— Він хороший, добрий хлопець. Ти знаєш, тут, у нашому селі, він є одним із тих, хто залишається, допомагає. Багато хто вже виїхав, а Марко… він залишається тут, у селі, навіть коли більшість відправляється в міста.

 

Меланія кивнула, але відчула, що в цих словах тітки була ще якась важлива недомовленість.

 

— Так, він дуже прив’язаний до цього місця. — Меланія запитала, намагаючись змінити тему: — А як ви? Як тут, у селі?

 

Тітка поглянула на неї з деяким сумом, наче намагаючись знайти правильні слова, щоб почати розмову. Зрештою вона зітхнула.

 

— Село маленьке, все на своїх місцях.

 

Тітка зробила паузу, дивлячись на Меланію, а потім м’яко спитала:

 

— А Матвій, твій наречений, як він? Що він каже про все це? Він знає, що ти приїхала сюди?

 

Меланія замислилася, відчуваючи тяжіння її слів, що насправді було її серце. Вона не була впевнена, що хоче говорити про Матвія саме зараз, в цю хвилину, коли її життя почало ставати зовсім іншим.

 

— Він… він не розуміє, — відповіла вона, споглядаючи вогонь на вікні. — Він не зовсім розуміє, чому я маю бути тут, чому це так важливо для мене.

 

Тітка коротко кивнула, наче вона все зрозуміла, і не стала додавати більше. Вона лише поглянула на племінницю з глибоким поглядом, в якому було багато незмірної турботи.

 

— Він не повинен розуміти все зараз, — сказала тітка, намагаючись бути заспокійливою. — Але ти повинна сама знайти свій шлях, Меланія. І це твій шлях.

 

Вона зупинилась на мить, спостерігаючи за Меланією, і додала: — Ти повинна дізнатися про свою родину. Важливо, що ти це зрозумієш, зараз, поки ти тут.

 

Меланія почала відчувати, як її серце прискорює свій ритм. Вона не була готова до серйозної розмови, але, здається, ця мить була неминучою.

 

— Що саме? — запитала вона, трохи занепокоєно, але водночас з інтуїтивним відчуттям, що вона стоїть на порозі чогось дуже важливого.

 

Тітка зробила паузу, дивлячись на Меланію з глибоким, тривожним поглядом.

 

— Твоя родина, Меланія… твої батьки, бабуся і дідусь… Вони не були просто людьми з села. Твоя родина була однією з останніх великих родин мольфарів. І ти, Меланія, маєш силу, яку не можеш ігнорувати. Ти повинна це зрозуміти, щоб зберегти себе. Інакше все це стане для тебе лише тінню, яка не дасть спокою.

 

Меланія застигла. Всі її спогади про дитинство, всі ті загадкові розповіді бабусі і дідуся, все це раптово почало набувати значення. Вона не могла повірити.

 

— Як? — пошепки запитала вона. — Як це можливо?

 

Тітка подивилася на неї, поклавши руку на її плече.

 

— Бабуся і дідусь вчили тебе, але ти була ще мала. Вони намагалися захистити тебе від цього світу, адже це важко і небезпечно. Але ти вже доросла. І тепер настав час, коли ти повинна знати правду. Ти нащадок тих, хто керує силами Карпат. Ти — мольфар.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍