Щепан Твардох - Морфій

але не мав відваги, щоб розлучитися з нею, не зараз. Глянув угору. На другому поверсі горіло світло, тепле світло, в тому світлі на канапі сидить Юрчик і розглядає альбом зі звірятами або складає фортецю з кубиків. Коли я постукаю в двері, Геля вже знатиме, що то я, хтось інший подзвонив би в електричний дзвоник, тому обуриться від того, що я прийшов, бо то ж небезпечно, бо для неї я — утікач, для неї кожен німець у місті нічого не робить, а тільки мене шукає, а Гітлер із Гіммлером верещать у телефон: «Ану зловити нам того Костика Віллеманна, але швидко, падлюки! Хлопці! Ловити, тоді мучити, а тоді розстріляти, а тоді повісити!» Сміюся з того сам до себе, з власних жартів сміюся, бо добре. Тому Геля спершу обуриться, що я взагалі прийшов, тоді подумає, що я прийшов п’яний або в дурмані, визирне у вічко, зразу зрозуміє, що я прийшов тверезий, і одразу тоді зрадіє. Зрадіє і закричить: «Юрчику, татусь, татусь прийшов!»

А Юрчик побіжить до дверей. Геля відчинить, швидко затягне мене всередину, щоб мене випадково не перестрів хтось із сусідів, а я Юрчика візьму на руки, розцілую, розпитаю його про все, він мені по-своєму розповість, сам хаос, про маму, про те, що сьогодні їли на обід, то я йому зразу й дам шоколадку, а Юрчик її цілу з'їсть, вимастить собі бузьо.

У помешканні тепло, бо я ще в серпні потурбувався, щоби для цілої кам’яниці заготували великий запас вугілля, деінде люди мерзнуть, а в нас у центральній котельні опалюється, і в усіх оселях тепло. Тепло, бо подбав, щоб було тепло, я подбав.

Тому й тепло. А раз тепло, то доведеться мені знімати піджак, пуловер. Міг би ту пляшечку заховати в кишеню білизни, але Геля, коли Юрчик побіжить до іншої кімнати, напевне, прилине до мене цілим тілом, покладе долоню мені на груди, а далі та долоня помандрує вниз, вниз, мине пояс, промандрує до самого низу живота, тоді вниз, нижче. І відчує пляшечку.

Тому треба її заховати. Але якщо вже зайду, то звідти треба буде просто до Анєлі, і що, і спати? Сидіти в кухні, в кухні наодинці з собою, себе самого слухати, нащо?

Юрчик. Геля. Кохана Геля. От уже тиждень я їх не бачив, рівно тиждень. Маю шоколадку для Юрчика, малому потрібна шоколадка, он який худесенький. Юрчик татуся заобіймає. Віршик розкаже. Геля вчить його «Kto ty jesteś»[7], мені навіть протестувати не хотілося, хоча то дурість, то страшно, в такі часи навіть безвідповідально — навчати трирічного малого таких потворних кічевих віршиків. Який з трирічного поляк, трирічний — то ще напівлюдина-напівзвірятко, хоч і кохана, проте тваринка, ніякий не поляк. Але Геля вважає, що то важливо, тому нехай вчить, нехай слухає тата чи маму, котрі через день приходять до неї і труять своїми патріотичними занудствами. Обов’язок. Польська жінка, матір, гігієна. Майбутні покоління. Діти — найважливіше. Діти — майбутнє народу. Фізика, євгеніка і чорна Африка. Ні, щоби був Юрчик, внучок, солоденький, ніби тобі живий херувимчик, ні — діти. Польські діти, щоб його на хуй.

Обмацую кишеню. Є воно там, є, золото моє, життя моє.

Повертаю назад. Ще встигну перед сьомою на Повісля, а таки на півгодини перед комендантською не викине мене на вулицю. Скільки мене там не було, два місяці, ніби півжиття, хотів не йти, але таки піду.

І знову: Варшава, місто вже не моє, добре, що не ллє, бо так би не тільки черевики, а й білизну до колін мав би закаляну. А як то так, ходити в закаляних спідніх.

Приніс би квітів, але де тепер ті квіти дістанеш? До неї без квітів погано. Хіба хризантеми.

А чому б то, власне, і не хризантеми? Вона оцінить, двічі оцінить: по-перше, що приніс квіти, по-друге — що хризантеми, цвинтарні квіти, понурі квіти, вона б і раніше оцінила, поки ще все не розвалилося, а тепер тим більше оцінить.

І, побродивши кварталом, зупинився нарешті перед її будинком. Маю хризантеми, вкрав із могили, з-під дерев’яного штахетного хреста, увінчаного французьким шоломом, шоломом типу адріан, а на дощечці абияк видряпаний напис проголошує, що тут лежить кпр. Ґловінський, з 30 пп. Нащо ж капралові хризантеми? Пан капрал уже неживий.

— Ото ви, пане, лайдак, — шепнула мені голосом, що аж дрижав від обурення, якась жіночка, з вигляду вже декласована, у пальтечку з дешевим нутрієвим комірцем і з вихудлим обличчям.

Судячи з її худизни, ще трошки — і зникне й той хутряний комірець. Широко всміхнувся до неї, щоб вона бачила, що варто мені належно постаратися — і вона до вечора вже буде моя. Після того як до мого шарму доєднається обіцянка ситної вечері. На яку мені вистачить, навіть зараз, а от їй — навряд чи.

Але пішов далі, аж поки став перед столітньою кам’яницею на Добрій, на розі Доброї та Радної, став перед кам’яницею зі внутрішнього боку, бо з нутра там стропи, і сходи, і балюстради з трухлявого дерева, кам’яниця побілена, а нутро її точать деревні черви, і людські черви точать її коридори, повні затхлого повітря, а проте я піднявся спорохнілими сходами на другий поверх і став перед дверима. І постукав, розкришуючи шар облущеної фарби. Ніколи не дзвоню, бриджусь електричних дзвінків, то добре для пожежників чи для тривоги перед авіанальотами, не для культурної людини, котра приходить собі в гості. В гості до своєї коханки.

І коли постукав: сто запитань. Чи ще тут мешкає? На Бога, чи вона ще жива? Бачились у серпні, два місяці, а як давно. Може, й нежива. А якщо жива, то чи досі мешкає тут? А якщо мешкає, чи є вдома? А якщо є, то чи сама? А якщо сама, то чи не чекає вона, бува, когось?

Тиша.

Нове питання: а якщо визирнула крізь вічко, бо вона зможе так тихо, що я того в житті не почую, побачила мене і не хоче відчиняти? Стукаю ще раз, і за другим ударом двері прочинилися.

— Костя, ти прийшов… — шепнула.

І в тому шепоті було жадання, обітниця, радощі, як завжди, коли я до неї заходив. Але там було щось іще, там була любов.

На жаль. Оце вперше — кохання. Так небагато знадобилося: два місяці розлуки, намір Гітлера захопити Польщу і наша поразка через два тижні, через так мало — і все, Саля мене покохала. Непотрібним коханням. Знаю це напевне,