Щепан Твардох - Морфій

з цих трьох слів знаю: кохання. Ті слова вимовляє низьким голосом, із придихом, тобто таки кохання. Непотрібне. Але зараз я не маю сили, ані часу розважати про те непотрібне почуття. Мабуть, зараз і не буду його в ній гасити, зараз мені треба лише вколотися.

— Салю… — шепнув.

Впустила мене. Скільки разів гримав цими дверима, скільки разів викидала мене з квартири, скільки разів я скиглив під ними, щоб пустила мене назад, а в неї сидів якийсь мужик, якого потім, хоч він і ні в чому не винен, я лупив кастетом по морді і спускав зі сходів, а все тому, що смак мав такий, як і я, що пірнав у великі Салині очі, моєї Саломеї. Хоча, мабуть, не тільки в очі пірнав.

Дав квіти.

— Цвинтарні, — сказала.

— На цвинтарі живемо, — відповів.

— Так. Чудово. Заходь, сідай.

Зайшов. Квіти поставила в чорну вазу, глянула на годинник, зрозуміла.

— Ти останешся, на ніч останешся! — крикнула, плеснула в долоні.

Сів. Вийняв із кишені пляшечку, поклав на столі. На двох — трохи мало, але для Салі буде менше, якось вистачить. Не хотів сам. Наодинці, так, із морфієм завжди лишаєшся наодинці, але щоб іще й не самому.

Усміхнулася.

— У меня єсть бутилка старого бурґундського. Але перше нарисуєш мене?

І хотів би, щоб зразу розлився в моїх жилах уміст тої Яцкової пляшечки, але не відмовлю, їй таки належиться.

— А звідки в тебе бурґундське, дівко? — все ж запитав, трохи насторожившись, бо ж бурґундське їй міг принести хіба я чи якийсь інший мужик.

— Добрі люди із замкових підвалів принесли. Президентське бургундське. Краще ми його вип’ємо, ніж мали би пити германці, правда?

Знизав плечима, бо ще коли вона відповідала мені своїм альтом, уже зрозумів, що мене те не обходить, бо вже пили те вино з президентських підвалів, іще в казармах шволежерів, пили мадеру таку стару, що хоч ножем її ріж. А що якийсь мужик їй приніс, ну що ж?.. Він приніс, Костик вип’є.

— Але нарисуєш мене? — питала мене зі своєю інтонацією, м’якою, як степи від Дністра до Дону. — Так? — показала на рисунок, що висів над дверима, перший рисунок Салі, який я тільки зробив, ще першого ж дня нашого знайомства, за мить до того, як вона стала моєю коханкою.

— Темно тут.

— Тоді тут також було темно.

Було. Познайомилися ми в «Адрії», у Ярослава за столиком, тоді вона запросила мене до себе, щоб я її нарисував. Я, звісно, думав, що то такий неоковирний претекст, хоч би й за її медової барви волоссям, але коли ми прийшли до неї, а я без жодних передмов узявся до діла, то вона зі сміхом стримала мене, зараз, то за хвильку, після чого вперше посадила мене до крісла, вручила мені дошку, до якої кнопками було пришпилено картон, дала в руки сангіну, а сама розсілась на дивані, не роздягалась, а тільки розхристала блузу, стягнула вниз ліфчик, оголюючи груди, і високо, аж на стегна, задерла спідницю, оголюючи пах, трусиків на ній не було, тільки поясок до панчіх. Ніби зійшла з графіки Еґона Шіле. А я дивився не на неї саму, не на дивну рудоволосу жидівочку, чи то росіянку, сам того не знаю, не на неї дивився, то не вона переді мною сиділа, то не та ніби артистка, муза, вакханка, менада, про яку мені колись розповідав Віткацій, що вона свята курва і що жодним тілом так не тече шампанське, як її тілом, тож не вона переді мною сидить, концентрована жіночність, не тінь ідеї жіночності, котрою є кожна жінка, а жіночність сама в собі, котра від концентрації набула тілесної форми.

І я рисував її рудою крейдою, вона так вульгарно розмальована, прекрасна тим, що переступає всі межі вульгарності, то була не безсоромність, а несоромність, і в тій несоромності вона була прекрасна, ніби взагалі не знала сорому, ніби її єдину не зачепило вигнання з раю, ніби була з окремого жіночого племені, сестрою Єви, котра так у раю й зосталась, і потім дала вправити той рисунок у рамочку та повісила над дверима, задерла спідницю, і темнів її пах, Urheimat[8] чоловічий, і долоні на білих стегнах, біля самого паху, ніби сама собі розсувала безвладні ноги, важкі груди ніби незграбно вилущені з ліфчика, як із перестиглого стручка, і все м’яке, лице її нічого не бачить, бо голову закинула назад, ніби в екстазі.

То не дуже добрий рисунок — ні композиції, ні добре виписаних деталей, навіть риски не дуже, але в ньому є правда про Салю. А якщо вже правда про Салю, то вона й загалом — про жінок.

Геля теж якось присутня в тому рисунку. Моє кохання до Гелі навіть, до її тіла, гармонійного, наче грецька скульптура. Усі мої коханки присутні на тому рисунку, усі, хоча їх загалом і не було аж так багато, як стверджували в плітках, що гуляли ще перед війною, у плітках, від яких я мав берегти свою дружину і, певно, не вберіг. На Салю правдиві та фальшиві чутки про мої інтрижки діяли як афродизіак. Саля не любила чоловічу вірність, хоча й устигла оцінити — але не практикувати — вірність жіночу. Чоловіків однієї жінки чоловіками не вважала, мала їх за інвалідів чоловічності, вони не дотягували до неї, сама ж вона ніколи не пробувала їх відбивати, їхні зальоти приймала поблажливо, ніби вчитель-скрипаль, котрий дивиться на свого учня, якому вже на другому занятті хочеться взяти до рук страдіварі. За це часто сплавляла їм котрусь зі своїх товаришок, що їх вона мала багато і до всіх них при цьому ставилася з погордою.

Інша справа — Геля, з її образом кохання, виплеканим лекціями в пансіоні, для Гелі чоловік із багатьма жінками був бидлом, вона не визнавала навіть повторного одруження вдівців, тому до живих печінок їй допікали плітки, що такий і такий батько родини внадився до борделю, а ще більше — коментарі, що, мовляв, як уже так, то краще в бордель, ніж мав би на якусь любаску витрачати куди більші гроші, гроші, які по праву належить витрачати на дітей і жінку. Вона так одного разу знайомому, про якого ходили такі плітки, зробила цілком шалений, аж до непритомності, прийом, і так закінчились навіть кілька її знайомств.

Якби дізналася про моїх коханок, то що ж? Став би для неї бидлом, але знаю, що лише тоді прокинулася б у ній справжня прив’язаність до мене,