Джеймс Мейс - Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

мають батьківщини, і розцінював саму ідею, нібито вони мають бути віддані батьківщині, яка є спільною для них і для буржуазії, обманом, мета якого — заохотити робітників до співпраці з їхніми гнобителями. З позиції марксистів справжнім інтересом робітників є міжнародна солідарність пролетаріату незалежно від національності. Таким чином, націоналізм — різновид буржуазної хибної свідомості, яка слугує розділенню робітників за національними кордонами, для того щоб відвернути їхню увагу від класових ворогів, а отже — завадити боротьбі за перемогу соціалізму.

2. Національна рівність. Протистояння національному гнобленню, дискримінації та нерівності — лише наслідок пролетарського інтернаціоналізму. Для пролетаріату це був би якийсь апофеоз нелогічності, якби він, з одного боку, закликав робітників усіх націй до солідарності, а з другого — санкціонував гноблення однією нацією іншої. Як сказано в резолюції І Інтернаціоналу 1870-го, «не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи»[19].

3. Віддання переваги великим політичним утворенням. За інших рівних умов Маркс та Енгельс віддавали перевагу великим державам як таким, що були більше спроможні до швидкого економічного розвитку, що, своєю чергою, як вони вважали, наблизить і пришвидшить настання соціалізму. Проте вони не розглядали це як тверде й непорушне правило, і в деяких випадках підтримували розпад окремих держав.

4. Прогресивне значення асиміляції малих народів. Маркс і особливо Енгельс мислили в категоріях «історичних» та «неісторичних» націй, як це робили й більшість європейських філософів XIX століття. Перші, як тоді вважалося, довели своє право на політичну незалежність тим, що здобули її відносно нещодавно. А другі, які не спромоглися цього зробити, таким способом ніби довели свою неспроможність здобути політичну незалежність, а отже, їхня доля — бути асимільованими[20]. Асиміляція таких народів вважалася прогресивною в тому сенсі, що вона сприяла б прогресові — усувала б перепони на шляху економічних відносин. У «Німецькій ідеології», творі, який Маркс та Енгельс написали в середині 1840-х років і який, проте, так і не видали, вони зазначали, що соціалізм у кінцевому результаті приведе не лише до зникнення класів, а й до зникнення національностей[21].

Ірландія та Польща, як конкретні приклади, заслуговують на увагу, оскільки висловлювання Маркса й Енгельса про них неабияк вплинуть на тих марксистів, які пізніше намагатимуться дати раду з національним питанням. Маркс особливо переймався ірландським питанням, оскільки воно було вкрай важливим для англійського робітничого руху: він вважав, що можливість ірландського повстання давала панівному англійському класові привід тримати напоготові велику армію, яку можна було б використати проти англійського пролетаріату. Із цих міркувань він почав розглядати ірландське питання як своєрідне «питання життя чи смерті» для англійських робітників. Він віддавав перевагу незалежності Ірландії як найбажанішому вирішенню цієї проблеми, хоча також мав надію, що за цією незалежністю може настати й утворення англо-ірландської федерації[22].

Марксову підтримку незалежності Польщі можна пояснити його страхом перед Росією, бо він вважав, що будь-якій соціальній революції в Європі загрожує російська інтервенція, на кшталт тієї, що придушила Угорську революцію в 1849 році. Поляки — слов’яни-русофоби та велика історична нація, що протягом багатьох років перевиконувала «квоту» за різноманітними революціонерами, котрі з неї вийшли, — можуть бути природним буфером супроти реакційної російської аристократії. Маркс та Енгельс часто й активно виступали на підтримку незалежності Польщі[23].

Після смерті Маркса й Енгельса було три спроби розібратися з національним питанням, які варті уваги. Одну з них зробили австрійські марксисти Отто Бауер та Карл Реннер. Друга спроба, яка, мабуть, ближча за духом до вихідної марксистської позиції, належить Розі Люксембурґ. Третя спроба, що є вирішальною для цього дослідження, належить Леніну.

Національне питання було справді нагальним для Габсбурзької імперії, на території якої жили більше ніж дюжина національностей, у кожної з яких згодом з’являлися власні національні прагнення. Однією з поступок, на котрі пішли австрійські соціалісти, було надати національностям, що компактно проживали на певній території, територіальну автономію. Ще однією поступкою було реорганізувати партію таким чином, щоб вона стала федерацією національних соціалістичних партій. Щоб якось владнати справи з представниками тих національностей, які мешкали за межами своїх етнічних територій або, як євреї, не мали компактних територій проживання, проте однозначно являли собою національну окремішність, Бауер та Реннер пропонували для кожної національності в межах імперії створити самоврядні округи, що відповідали б за освіту рідною мовою та за інші види діяльності, які загалом підпадали під визначення «культурні». Кожен представник певної національності, незалежно від місця проживання, належав би до свого національного об’єднання. Розрізнення між «історичними» та «неісторичними» націями таким способом було перетворено на історично-соціологічну категорію. Бауер стверджував: народи, які вважалися неісторичними, все ж таки мають власну історію й такі самі права, що й інші народи[24].

Люксембурґ цілковито заперечувала розрізнення між історичними та неісторичними народами. На її думку, націоналізм був реакційним, і вона категорично відкидала будь-які національні прагнення як дурницю, не варту уваги. Народжена в Польщі, вона виступала проти того, що вважала надмірним націоналізмом Польської соціалістичної партії, та заперечувала тезу Маркса, що Польща має стати незалежною державою. Із часів Маркса ситуація змінилася, стверджувала Люксембурґ, і відтоді різні частини Польщі стали настільки інтегрованими в економіки країн, під контролем яких перебували, що відновлена й возз’єднана Польща, на її думку, просто не була б економічно спроможною[25]. Люксембурґ також принципово виступала проти національного самовизначення, оскільки вважала коренем національного гноблення капіталізм, тож подолання капіталізму вирішить проблему гноблення, але якщо капіталізм виживе, то й національне гноблення неминуче. Для багатьох термін «люксембурґіанство» став синонімом «національного нігілізму», тобто цілковитої зневаги до національного питання[26].

І Ленін, і Люксембурґ мали ту саму мету — міжнародну єдність пролетарів у боротьбі проти капіталізму. Проте Ленінова стратегія її досягнення була значно витонченішою, ніж у Люксембурґ[27]. Ще в 1903-му Ленін виступав проти прагнень єврейського «Бунду» мати своє автономне членство в РСДРП, і він ніколи не змінював своєї думки про те, що робітники багатонаціональної держави мають бути об’єднані в одну соціалістичну партію[28]. Проте він фундаментально розрізняв націоналізм народів, які пригноблюють, та націоналізм пригноблених народів. Якщо перший із них — реакційний, то другий можна вважати захистом проти імперіалістичного гноблення й навіть використати задля боротьби проти інтернаціонального капіталу. Їм тільки треба показати, що пролетарів та соціалістів із країн-гнобителів не варто боятися. А щойно звільняться, вони самі зможуть побачити переваги об’єднання та навіть асиміляції[29]. Російські соціал-демократи давно визнавали право націй на самовизначення, проте обмежували його до місцевого самоврядування й не розглядали варіантів повної незалежності. Ленін хотів піти далі