Олександр Юрійович Есаулов - Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов

Метрів за десять від валуна за деревами він побачив просвіти. Петько обережно пішов уперед і за кілька хвилин вийшов на узлісся. Перед ним розлягався нескінченний, до самого небокраю, степ.

— Нічого собі… — протяг він. — Певна річ, піти подивитися можна, тільки як запам’ятати, де лежить валун? Тут Льоха не збрехав, можна у чорта на рогах і залишитися. Що скаже мама — це ще так собі… Але що зробить татусь?! І де подівся Київ?!

Петько роззирнувся, вибрав одне дерево, підстрибнув і вчепився за нижню гілку. Повисів трохи, звиваючися та намагаючися підтягнутися, згадав, як сачкував уроки фізкультури, посварив сам себе та кинув це безглузде зайняття. Метрів за десять він знайшов інше дерево, трохи нижче від першого. Боявся загубити валун, тож повсякчас озирався. Цього разу Петько легко виліз на нижню гілку, а тоді швиденько видряпався нагору. З висоти він розгледів річку і те, що його потішило й налякало водночас. На березі було дещо, що дуже нагадувало військовий табір, — саме такий, якими їх малювали у підручниках історії. Поміж коней ходили люди, горіло декілька багать. Здалеку він не міг роздивитися все докладно, як люди були вдягнені та що тримали у руках, але побачив, як в одного з воїнів у руках щось зблиснуло. «Меч! Або шаблюка… Ого… Цікаво, хто вони?» Він напружив пам’ять: може, княжі дружинники? А може, половці? Чи як їх там… Печеніги? А хто ще міг бути?

«Льоху би сюди… — розгублено подумав Петько. — Він би одразу вирахував…»

Але Льоха був далеко, тому доводилося сподіватися лише на себе.

«От дурень, — подумав Петько, — треба було хоч щось почитати, перш ніж затівати таку подорож! От і гадай зараз, хто це може бути… Ех, фотоапарат було б узяти з собою… Теж не додумався… Хоча стривай! А мобіла?»

Кинувши погляд на брудні руки, Петько раптом згадав про носову хустинку, яку мати силоміць всунула йому у кишеню ще вчора. Петько ретельно витер руки та вийняв з кишені мобільний телефон.

— Далеченько… Треба підійти ближче. Камера заслабка, лише два мегапікселі…

Відходити від каменя було лячно, але піти, не зробивши жодної фотки, — то був би повний відстій! Поміркувавши трохи, він прив’язав свою хустку на найвищій, до якої тільки зміг дотягнутися, гілці.

— Молодець! — похвалив він сам себе за винахідливість. — А тепер можна й поцікавитися, хто ж там на березі прохолоджується?

Петько зліз з дерева та зробив крок у траву, де й провалився у неспокійну зелень майже по плечі. У лузі стояв міцний запах нагрітого сонцем різнотрав’я. Петько глибоко вдихнув і відчув, як йому наморочиться від свіжого п’янкого повітря. «Гарно, — подумав він, — а в нас чим тільки не смердить! Якщо не вихлопними газами, то чимось із смітника».

Зорієнтувавшися за сонцем, Петько пішов у бік табору.

* * *

Льоха прибіг до валуна о пів на дев’яту. Ще здалеку він побачив — біля каменя нікого немає, і важко зітхнув.

— Ну, Петько! Одне слово — барбос! Де ж його зараз шукати? Що робити? Піти сказати дядькові Володі?

Дядею Володею звали Петькового тата. Льоха виразно уявив собі, як дядя Володя з тяжким зітханням знімає з вішалки штани, а зі штанів витягує паска. А тьотя Саша… Про неї краще взагалі не думати, тому що перепаде на бублики всім: і дяді Володі, і Петькові, і, скоріше за все, й самому Льохові. За віщо? А для профілактики!

Льоха обережно наблизився до каменя, намагаючись ні про ще не думати, але так не виходило. Спробуйте не думати про те, про що думати не можна! А раптом камінь тепер його почує? Як закине кудись! І Петько зник, і він зникне… І ніхто не взнає, де вони поділися, тільки батькам сивого волосся додасться.

Але нічого не сталося, нікуди його не закинуло, отже, все у повному порядку. Льоха обережно обійшов камінь і раптом побачив у траві щось чорне. Річ була трохи більша за телефон і нагадувала пульт дистанційного керування. Льоха обережно підняв її й покрутив у руках. Так, схоже на мобільний телефон чи пульт. Тільки літери на приладі були незнайомі: ні англійські, ні українські. На арабську в'язь букви теж не тягнули, як і на китайські ієрогліфи. Льоха замислено почухав потилицю. Теплий пластик, а може, і метал, наче влився у долоню, надійно та щільно. Крім того, знайшлася ця штука саме поряд із таємничим валуном. Льоха вже зібрався натиснути якусь кнопку, просто так, спробувати, але у цей момент із кущів вистрибнув кіт, точнісінько такий, якого Петько вчора закинув йому у вікно. Кіт голосно нявкнув.

— Ти диви, — пробурмотів Льоха, — наче знайомий котисько…

* * *

Маняма знайшов галявину та валун. Коли він вистрибнув із кущів, то одразу побачив дуже схожу на голушкоїда істоту. Істота стояла на задніх кінцівках, а у передніх тримала комунікатор і вже збиралася його ввімкнути. Маняма захолов. По-перше, цей рудий абориген, який напав на нього, виявляється, був не найбільшою істотою на цій планеті, а по-друге, мабуть, і не найголовнішою. Істота, яка тримала комунікатор у кінцівках, скоріше за все була розумною або майже розумною, бо була вдягнена. А по-третє, якщо істота зламає комунікатор, то Маняма не зможе повернутися до свого звичного вигляду, а це вже було справді кепсько! Тому він загорлав на всю горлянку:

— Стій!!! Не чіпай комунікатора!!!

Тобто, він хотів так крикнути, а вийшло тільки хрипле:

— Няв-няв-няу!!!

Істота відвернула погляд від комунікатора і щось пробурмотіла. Маняма ні слова не зрозумів, але зрадів, що відволік її увагу від приладу. Істота кілька разів доторкнулася верхньою кінцівкою до волосся на потилиці. «Цікаво. — подумав Маняма, — це навіщо? Такий від масажу? Мабуть, для припливу крові до мозку, і він тоді краще працює…»

Тим часом істота сунула комунікатор до кишені і пішла собі геть. Маняма рушив за нею. Стежина привела їх прямісінько до широкої вулиці.

Був час пік. Місто поспішало на роботу. Величезна кількість аборигенів і чудернацьких засобів пересування, за кожним з яких тягнувся шлейф смердючого диму, вразили Маняму. На Голуші давно таких машин не було, усі пересувались у повітрі на антигравах. Вони працювали на енергії гравітації, палива не потребували, тому повітря всілякою гидотою не псували. А земля була засіяна травичкою, по якій прокладено пішохідні доріжки. А тут… Було від чого жахнутися! Уздовж вулиці поспішала безліч аборигенів. Дорога забита машинами на колесах, які повільно тягнулися в одному напрямі. Маняма ледь ухилився від