Поліна Кулакова - Усі їхні демони, Поліна Кулакова

біля вікна й закурила. Поволі випускаючи сивий цигарковий дим, вона милувалася світанком, який розфарбовував подвір’я теплим жовтим кольором.

За вікном була осінь. Ще не така, коли вулиці пахнуть опалим листям і сирим туманом. Вересень видався лагідний. Без затяжних дощів й липкого болота під ногами, без чорних куполів парасоль та сумних облич довкола. На щастя, дні ще довгі й сповнені тепла, а світанки прозорі, тихі, вкриті свіжою росою, яка не вміє перетворюватися на іній.

У квартирі всі ще спали. Лунку тишу порушувало хіба ледь чутне гудіння холодильника та шкряботіння кігтів по підлозі — це прийшла Лада, старенька домашня улюблениця породи «англійський кокер-спанієль», з кудлатою темно-рудою шерстю та видовженими вухами. Анжела потягнулася вільною рукою й погладила її по загривку. На вухах собаки позбивалися ковтуни.

«Знову треба вичісувати», — подумала Анжела й ледь чутно зітхнула.

Докуривши, вона нагодувала Ладу ліверною ковбасою і пішла вмиватися. Двері синової кімнати були зачинені.

«Не чула, коли він прийшов, — подумки зауважила Анжела, але перевіряти кімнату не стала. — А вчора знову задовбували зі школи. Мале гівно не може поводитися нормально... Вічно десь швендяє, музику свою ненормальну вмикає на повну гучність. Хіба важко ходити до школи і бути, як усі інші діти? Наче проблем мені без нього бракує. Невдячний...»

Анжела завагітніла першою дитиною на початку «нульових». Їй тоді було сімнадцять, майже як зараз синові. Можливо, саме тому вона перестала сприймати його як дитину? Вона ж у його віці вже працювала, мала власні гроші та будувала сімейне життя!

Дмитро був плодом великого кохання з першого погляду. Його батька вона зустріла на дискотеці в нічному клубі «Ельдорадо», де, за тодішньою звичкою, відпочивала з подругами. Десь після опівночі, коли всі вже встигли добре випити й потанцювати, незнайомий чоловік підійшов до їхнього столу й запропонував пригостити дівчат. Вони погодились. Ще б пак! Стрункий, підкачаний, гарно вбраний і обличчя таке вродливе, хоч воду пий! Його звали Юра. Він був удвічі старшим від Анжели та її подруг.

Працював Юра у спецпідрозділі міліції особливого призначення. Сідаючи на м’який диван поряд з Анжелою, беркутівець упевнено перекинув одну руку через її плече, загадково всміхнувся й промуркотів на вухо комплімент. Потім вони ще перехили кілька келишків за його рахунок, потанцювали. Анжела розтанула від уваги такого красеня і після вечірки поїхала до нього, а вже за кілька місяців збирала валізи для переїзду. Причиною був тест на вагітність з двома рожевими смужками...

Скавуління собаки змусило її випірнути зі спогадів. Стоячи перед дзеркалом у ванній, вона намагалася зрозуміти, куди поділася її колишня врода? Вже не було довгого каштанового волосся, яке спадало хвилями до талії. Натомість зараз абияк висіли жмутами посічені на кінчиках пасма з помітною сивиною, які ледве торкалися кістлявих плечей. Худі вилиці стирчали, як скелясті кручі, та й саме обличчя посіріло й осунулося, наче то вже не її лице, а зіжмакана гумова маска. Очі, оточені павутинкою дрібних зморшок, втратили блиск і тепер дивилися на світ без жодної цікавості. Усе було в минулому — пригоди, молодість та відчуття, що життя сповнене прекрасних відкриттів. Тепер вона мала двох дітей, дві виснажливі роботи й двох чоловіків — один у статусі «зниклий безвісти», інший — шкільний залицяльник, який повернувся до неї за багато років. Ледве змусивши себе прийти до тями, жінка помила, перевдягнула й нагодувала матір, потім сама нашвидкуруч одяглася, випустила собаку надвір, зварила каву й невдовзі пішла на роботу.

Розділ 4

Наступного дня Леся мчала до школи у піднесеному настрої. Початкові класи ходили у першу зміну, а старшокласники у другу. Саме тому, збираючись вранці на навчання, вона не здивувалася, що брат досі спить за зачиненими дверима тепер лише своєї кімнати.

Коли Леся снідала, мама вже пішла на роботу, а тато Вітя прокинувся разом з нею і приготував на сніданок смажене яйце з хлібом. Звичний сценарій для більшості днів, окрім тих випадків, коли батьки звечора приймали гостей. Тоді їй доводилося самій дбати про сніданок, доки дорослі відсипалися.

У свої дев’ять років Леся вміла чимало речей — досить швидко читати українською та російською, прасувати свої речі, смажити й варити яйця та навіть робити омлет. Вона була доволі самостійною дівчинкою, та ще й завжди отримувала добрі оцінки в школі. Єдине, що вдавалося їй не дуже — заводити друзів. Вона мала єдину подругу Христину, яка жила у новобудові, неподалік від їхньої «хрущовки». Навчалася подруга у паралельному класі. З іншими дівчатками Лесі було складно дружити, вони ж бо завжди знаходили причини посміятися з неї. То через відсутність смартфона, то через дешевий одяг, куплений на «секонді», або й просто так, адже вона не вміла себе захистити.

Сьогодні п’ятниця, а отже, короткий день. Усього чотири уроки, і два з них чиста «халява» — музика та фізкультура. На «фізрі» вони пробули чудові сорок п’ять хвилин на вулиці перед обідом, але на останньому уроці — музиці — в молоденької вчительки Надії Михайлівни (яка майже завжди відпускала учнів за п’ятнадцять хвилин до дзвінка), до класу увійшла класна керівничка Дмитра. Леся вмить збагнула, що вчителька історії та правознавства, яку боялося півшколи, прийшла до неї.

— Кухарчук, — виголосила Надія Михайлівна, звертаючись до Лесі, — вийди, будь ласка, з Катериною Вадимівною.

Леся мовчки підвелася з-за парти.

— Речі свої теж візьми, Лесю, — додала грізним тоном Дмитрова класна керівничка.

Леся хутенько сховала до портфелю нотний зошит та пенал з письмовим приладдям. Руки їй чомусь тремтіли.

За дверима Катерина Вадимівна поклала дівчинці руку на плече й неголосно спитала:

— Ти знаєш, де твій брат?

Леся заперечно похитала головою, ковтаючи слину. Крижаний погляд учительки свердлив її, примушуючи серце калатати як навіжене.

— Учора він пішов після першого уроку, а сьогодні взагалі не з’являвся, — очі Катерини Вадимівни звузилися, довкола них затанцювали зморшки.

Дівчинка так само мовчки стенула плечима.

Вони увійшли до Лесиного класу. Доки вона перевзувалася й пакувала решту речей у портфель, Катерина Вадимівна написала розлогу записку батькам і вручила її Лесі.

— Передай, будь ласка, — сказала вчителька.

Леся слухняно взяла списаний аркуш й поклала його до кишені портфеля. Тоді вже Лесина вчителька встала з-за свого столу і спитала:

— Як у вас удома, Лесю? Все гаразд? — і кинула погляд на Катерину Вадимівну.

Леся кивнула.

— Як мама? — продовжувала вчителька.

— Добре, — несміливо озвалася дівчинка.