Ерін Кас - Наздогнати мрію, Ерін Кас

Глава 3 "Сором"

Інна

Своїм вчинком дивую не тільки чоловіка, але й себе. Мабуть, так занудьгувала за турботою, що не змогла встояти проти миттєвого пориву відчути себе потрібною. Хоча, й поцілунком це назвати важко, бо чмокнула його лише злегка зачепивши нижню губу.

— Вибачте мені, заради Бога, — затуляю рота долонею, перелякано дивлячись на чоловіка. По його обличчю не можу зрозуміти, що він думає. Мені так соромно, що хочеться під землю провалитися. — Це підступне шампанське… Я не хотіла. Як же соромно, — опускаю очі. Боюся підняти на нього погляд. Сходила на святковий захід, називається. Осоромилася на повну, далі просто нікуди… — Ось, візьміть, — простягаю ключі, але очі не можу підняти.

— Йди в автівку і чекай мене, — відрізає. Розвертає мене за плечі у напрямку виходу, а сам йде на вихід з тераси. Не встигаю отямитись, як він вже хапається за дверну ручку.

— А яка ваша? — питаю, підіймаючи в руці ключі.

— Вона відгукнеться, якщо натиснеш на верхню круглу кнопку, — кидає швидко й виходить.

— Ясно… Верхню кнопочку… Дурепа! Який сором! — буркочу сама на себе, але слухаюся. Забираю свій клатч й прямую в кінець тераси. Загортаюся у піджак, ховаючись від вітру і вдихаючи легкий аромат парфуму в перемішку з сигаретним.

Обережно спускаюся з тераси, щоб не перечепитися й не зловити носом сходинку. Вперше спостерігаю за собою таку незграбність. Падіння з велосипеда в дитинстві не рахую, бо то просто обов’язкова частина навчання кататись. Збоку будівлі й справді є паркування. Мабуть, Дмитро буває тут часто, якщо заїхав на подвір’я, а не паркувався перед рестораном, як інші. Радує те, що навколо нікого немає і ніхто не запитає, що я тут забула з чужими ключами в руці.

Роздивляюся брелок й натискаю на вказану круглу кнопку. Чорний позашляховик одразу підморгує світлом фар. Ого! На мить гублюся, дивлячись на цей блискучий дім на колесах, а потім поспішаю сісти. У салоні тепло й затишно, пахне шкірою й тим самим парфумом, що й від піджака. Зачиняю за собою дверцята й нервово позираю у вікно.
 

Як відчувала, що не потрібно мені ходити на цей захід. Я могла затриматися на роботі й уникнути походу. Але ж ні! Осоромилася на все життя. Це ж треба! Поцілувала чоловіка, якого вперше бачу. І байдуже, що він був не справжнім, ціль у мене була поцілувати. Від себе не втечеш, як би не намагався.

Дістаю з клатча смартфон, щоб подивитися на час. Вже доволі пізно, майже одинадцята. Відкриваю месенджер, щоб написати Артему, що поїхала додому і тільки потім розумію, що не так. Я залишила вдома ключі від квартири. Та що ж за день такий! І що тепер робити? Повертатися до Артема? Поїхати до батьків? Чи напроситися до подруги на ночівлю? Найкращим варіантом буде завітати до Солі, але ж їхати потрібно на інший кінець міста. Ситуація, як в дебільному комедійному фільмі.

Навіть не помічаю, як Дмитро підходить до автомобіля і коли відчиняються дверцята, смикаюся з переляку. Він мовчки сідає, а я одразу передаю йому ключі, які так і тримаю у руці. Намагаюся придумати промову, щоб ще раз вибачитись, але не знаходжу потрібних слів.

— Куди їхати? — питає спокійно, наче нічого й не сталося. Хоча, може це я так критично все сприймаю?

— Можна вас попросити відвезти мене на Титова? — питаю тихо, але впевнено.

— Що там? Вирішила продовжити вечірку? — питає, виїжджаючи з паркування.

— Нагулялася вже сьогодні, — буркаю, не припиняючи себе подумки сварити. — Там живе моя подруга, навідаюся в гості.

— Можу запропонувати…

— Ні! — вигукую надто голосно, звертаючи на себе погляд чоловіка. — Ви не так мене зрозуміли, я не… — затинаюся, бо страшенно розгубилась.

— Я не кидаюся на заміжніх жінок, Інно, — говорить суворо, позбавляючи мене необхідності мугикати далі свої незрозумілі пояснення.

Мовчу…

Краще нічого не говоритиму, бо на сьогодні виконала норму всього життя. Ніколи не була у такій дурній ситуації. Відвертаюся до вікна, дивлячись на нічне місто. Люблю їздити в автомобілі. Особливо вночі, коли транспорту майже немає. А ще, коли йде дощ. Тоді думається гарно й можна посумувати разом з природою.

Коли авто звертає на Титова, говорю точну адресу й продовжую своє спостереження. Соломія вже може спати, але телефонувати при чоловікові я не буду. Краще вже буду дзвонити в домофон, щоб вона мені відчинила двері під’їзду. Авто зупиняється за потрібною адресою і на декілька хвилин запановує тиша.

— Дякую, — кажу тихо, наважившись глянути на чоловіка. Він легенько киває, дивлячись перед собою, нічого не говорить. Залишаю піджак на сидінні, відчиняю дверцята й виходжу.

— Чекай, — говорить, коли збираюся їх зачинити. Щось шукає в бардачку й простягає мені візитівку. — Якщо раптом тобі не відчинять, або буде складна ситуація, не соромся.

— Дякую, — забираю клаптик картону. Кладу його в клатч й зачиняю дверцята. Не озираючись, заходжу в арку будинку й через дві хвилини вже стою перед дверима квартири Солі.

— Знову? — перше, що питає подруга, обдивляючись мене з голови до ніг.

— Впустиш переночувати? — питаю, гірко усміхаючись.

— Дурне питання. Я саме чай зібралась пити. Будеш?

— З задоволенням, — проходжу до квартири й знімаю туфлі. Нарешті ноги відчувають полегшення. В прихожій дивлюся на себе в дзеркало, мріючи зняти з себе цей жахливий рожевий.

— Іннусь, піжама й рушник на дивані, а я чай зроблю, поки ти приведеш себе до ладу.

Проходжу до кімнати й забираю одяг. У ванній кімнаті вмиваюся, знімаю сукню й одягаю піжаму. Нарешті відчуваю себе нормальною людиною. Заходжу на кухню, коли Соля робить бутерброд.

— Будеш? — питає мене.

— Ні, їсти точно не хочу, — сідаю на стілець.

— Давай розберу, — відкушує бутерброд й стає ззаду мене, щоб вийняти шпильки з зачіски.

— Вона класно трималася, навіть вітер не розтріпав. У тебе золоті руки, — хвалю подругу за свою гарну зачіску.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍