Артур Конан Дойль - Загублений світ

— Ну, не змушуйте мене чекати! — прогримів професор.

— Я, зрозуміло, тільки починаю прилучатися до науки, — сказав я з найдурнішою посмішкою, — і не претендую на більше, ніж звання скромного дослідника. Та все-таки мені здається, що в цьому питанні ви виявили зайву строгість до Вейсмана. Хіба отримані звідти докази не… не зміцнюють його позиції?

— Які докази? — Він проговорив це із загрозливим спокоєм.

— Мені, зрозуміло, відомо, що прямих доказів поки що немає. Я посилаюся, якщо можна так висловитися, на загальний хід сучасної наукової думки.

Професор нахилився над столом, спрямувавши на мене зосереджений погляд.

— Вам має бути відомо, — сказав він, загинаючи по черзі пальці на лівій руці, — що, по-перше, черепний покажчик є фактор сталий.

— Безумовно! — відповів я.

— І що телегонія[9] поки ще sub judice[10]?

— Безсумнівно!

— І що зародкова плазма відрізняється від партеногенетичного[11] яйця?

— Ще б пак! — скрикнув я, захоплюючись власною нахабністю.

— А що це доводить? — запитав він м’яким, украдливим голосом.

— І справді, — промимрив я, — що ж це доводить?

— Сказати вам? — так само вкрадливо проговорив професор.

— Будьте люб’язні.

— Це доводить, — з несподіваною люттю заревів він, — що другого такого дурисвіта не знайдеться в усьому Лондоні! Ви мерзенний, нахабний репортерчик, що має настільки ж віддалене уявлення про науку, як і про мінімальну людську порядність!

Він підхопився зі стільця. Його очі горіли божевільною злістю. І все-таки навіть у цю небезпечну хвилину я не міг не здивуватися, побачивши, що професор Челленджер маленького зросту. Він був мені до плечей — такий собі приплющений Геркулес, уся величезна життєва міць якого немов пішла в ширину пліч, — товщину торса та ще в силу розуму.

— Я молов перед вами нісенітницю, сер! — закричав він спершись руками на стіл і витягнувши вперед шию. — Я ніс неймовірну дурницю! І ви здумали змагатися зі мною — ви, в якого весь мозок як лісовий горішок! Ці прокляті писаки уявили себе всесильними! Вони вважають, начебто одного їхнього слова досить, щоб возвеличити людину або змішати її з багном. Ми всі повинні кланятися їм у ніжки, вимолюючи похвалу. От цьому треба зробити протекцію, а цього знищити… Я знаю ваші підлі звички! Надто вже високо ви почали забирати! Був час, ходили смирненькі, а тепер зарвалися, впину вам немає. Пустомелі нещасні! Я поставлю вас на місце! Так, сер, Джордж Едуард Челленджер вам не пара. Ця людина не дозволить собою командувати. Він попереджав вас, але якщо ви все-таки лізете до нього, нарікайте потім на себе. Здавайтеся, люб’язний містере Мелоун! Здавайтеся! Ви вдалися до небезпечної гри і, на мій погляд, залишилися в програші!

— Послухайте, сер, — сказав я, задкуючи до дверей і відкриваючи їх, — ви можете сваритися, скільки вашій душі завгодно, але всьому є межа. Я не дозволю налітати на мене з кулаками!

— Ах, не дозволите? — Він почав повільно, із загрозливим виглядом наступати на мене, потім раптом зупинився і сунув свої величезні руки в кишені коротенької куртки, що личить більше хлопчикові, ніж дорослому чоловікові. — Мені не вперше викидати з будинку таких суб’єктів. Ви будете четвертим або п’ятим за рахунком. За кожного сплачено штраф у середньому по три фунти п’ятнадцять шилінгів. Дорогувато, але нічого не вдієш — необхідність! А тепер, сер, чому б вам не піти слідами ваших колег? Я особисто думаю, що це неминуче. — Він знову почав свій вкрай неприємний для мене наступ, виставляючи носки в боки, начебто справжній учитель танців.

Я міг би прожогом кинутися в хол, але вважав таку втечу ганебною. Крім того, справедливий гнів вже починав розпалюватися в мене в душі. Дотепер моє поводження було найвищою мірою негоже, але погрози цієї людини відразу повернули мені почуття власної правоти.

— Геть руки, сер! Я не потерплю цього!

— Скажіть, будь ласка! — Його чорні вуса піднялися догори, між губами, що розсунулися в злостивій усмішці, блиснули сліпуче білі ікла. — Так ви цього не потерпите?

— Не ліпіть із себе дурня, професоре! — крикнув я. — На що ви розраховуєте? В мені понад двісті фунтів ваги. Я міцний, як залізо, і щосуботи граю в регбі[12] у збірній ірландській команді. Вам зі мною не…

Але в цю хвилину він кинувся на мене. На щастя, я вже встиг відкрити двері, інакше від них залишилися б самі тріски. Ми колесом прокотилися всім коридором, якимось чином прихопивши дорогою стілець. Професорська борода забила мені весь рот, ми стискали один одного в обіймах, тіла наші тісно переплелися, а ніжки триклятого стільця так і крутилися над нами. Пильний Остін розчинив навстіж вхідні двері. Ми стрімголов скотилися вниз по сходинках. Я бачив, як брати Мек виконували щось подібне в мюзик-холі, але, мабуть, такий атракціон потребує деякої практики, інакше без покалічення не обійтися. Вдарившись об останню сходинку, стілець розсипався на друзки, а ми, вже порізно, опинилися у водостічній канаві. Професор підхопився на ноги, розмахуючи кулаками і задихаючись, як астматик.

— Досить з вас? — крикнув він, ледве переводячи подих.

— Хуліган! — відповів я і насилу піднявся з землі.

Ми мало було не схопилися знову, тому що бойовий дух ще не згас у професорі, але доля вивела мене з того дурного становища. Поруч з нами виріс полісмен із записною книжкою в руках.

— Що це означає? Як вам не совісно! — сказав він.

Це були найрозумніші слова, що мені довелося почути в Енмор-парку.

— Ну, — допитувався полісмен, звертаючись до мене, — поясніть, що це означає.

— Він перший на меня напав, — сказав я.

— Це правда, що ви напали перший? — запитав полісмен. Професор тільки засопів у відповідь.

— І це вже який випадок, — сказав полісмен, строго похитуючи головою. — У вас і минулого місяця були неприємності з такого ж самісінького приводу. У молодої людини підбите око. Ви висуваєте йому обвинувачення, сер?

Я раптом перемінив гнів на милість.

— Ні, не висуваю.

— Це ж чому? — запитав полісмен.

— Тут є і моя частка провини. Я сам до нього напросився. Він чесно застерігав мене.

Полісмен закрив книжку.

— Щоб ці неподобства більше не повторювалися, — сказав він. — Ну, досить вже! Розходьтеся! Розходьтеся!

Це стосувалося хлопчика з м’ясної крамниці, покоївки і двох-трьох роззяв, що вже встигли зібратися навколо нас. Полісмен покрокував тротуаром, женучи перед собою цю маленьку череду. Професор глянув на мене, і в очах у нього спалахнула сміхотлива іскорка.

— Заходьте! — сказав він. — Я ще не скінчив розмови з вами. Хоч ці слова пролунали зловісно, але я